Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Я не люблю телефонів. Та це і не потрібно, бо я можу змусити тебе зателефонувати їй. Тож ти все зрозумів, правда?

— Зрозумів... що?

— Телефонуй Карлі.

— Я...

— Телефонуй Карлі.

— А ти сам це зроби,— позаду мене озвалася Карла,— і я прийду.

Вона сиділа у кріслі в кутку великого офісу. Те крісло приховували пальми в горщиках.

Вона здавалася злою, та дуже зраділа, побачивши мене. Я вдерся на середині їхньої сварки.

— Привіт, Карло. Поставили в куток за погану поведінку?

— У нас із Ранджитом нова угода,— розповіла вона, запалюючи цигарку, а плями світла й тіней від листя пальм відбивалися на її обличчі.— Якщо опиняємося в одній кімнаті, то сідаємо якнайдалі одне від одного.

— Ти вже завершила свої справи тут? — запитав я, загіпнотизований зеленими ферзями.

Ранджит розсміявся. Я повернувся до нього. Сміх настільки раптово обірвався, що він ледь не захлинувся ним.

— З чого це ти вирегочуєш?

— Я... ну... я... насправді не уявляю.

Він був нажаханий. Це все не клеїлось докупи. Звісно ж, я згадав про зброю, але то був жарт, та ще й Карла з Ранджитом, а от вона точно озброєна. Йому нічого не загрожувало, але Ранджит обливався потом.

— Чув про вираз: у тебе такий вигляд, наче привида побачив?

— Я... я чув,— відповів він.

— Ну, ти наче привида побачив.

— П-привида? Чийого привида?

— Що з тобою?

— Ти... сказав, що маєш зброю.

Він трусився.

— Я сказав, що ніхто не додумався запитати, чи є в мене зброя. Я не казав, що маю її.

— Ну, так... я маю на увазі, ні.

— Ранджите, ти не хочеш мені нічого розповісти?

— Ні! — випалив він.— Зовсім нічого.

— Що тобі відомо про смерть Лайзи?

— Нічого. Нічого. Бідна дівчина. Трагічний випадок. Ну, це... я маю на увазі... нічого не хочу розповісти.

— Прощавай, Ранджите, і прошу, не чекай мене,— встаючи та прямуючи до дверей, повідомила Карла.

Я відчинив двері перед нею, і ми разом вийшли з кабінету. Ранджит досі сидів у своєму кріслі, тримаючи руки на столі, неначе намагався втримати його від втечі.

Коли зачинилися двері ліфта, Карла вийняла флягу, зробила ковток, закрутила покришку і обернулася до мене, сяючи ферзями.

— Ти вважаєш, що я причетна до смерті Лайзи?

— Що?

— Копи вважали. Обробили мене досить добре. Залишили синці лише там, де не видно.

У мене всередині все опустилося. Злість заповнила порожнечу.

— Блискавичний Диліп?

— Він передає вітання,— сказала вона.

Двері відчинились у невеличкому переповненому фойє. Карла зупинила мене на виході, блокуючи людей. Наші обличчя були на відстані кількох сантиметрів.

— Я тут ні до чого,— запевнила вона,— і ніколи не зашкодила б Лайзі. І не дозволила б нікому іншому її образити.

— Звісно, ні,— відповів я, але вона вже зникла.

Я пробрався до рецепції, кинув бейджик відвідувача на стіл і почав проштовхуватися крізь натовп, доки не знайшов незворушну Карлу біля виходу.

Ми їхали набережною Бандра. Карла прилипла до моєї спини, притискаючись до мене обличчям. Пасажир, готовий до смерті.

Можна було поїхати до багатьох різних місць, але мені потрібно було прогулятися. Коли ми зупинилися біля моря, я був такий самий спокійний, як хвилі в затоці.

Ми пройшлися вигином узбережжя, схожим на усмішку: стояла полуднева спека, але нам було комфортно,— ми — двоє чужинців, які навчилися любити благословенне сонцем місто.

— У нас було побачення,— мовила вона, поки ми гуляли.

— У нас було побачення?

— Не у нас.

Я обдумав ці слова.

— У вас із Лайзою було побачення?

— Так.

Ми вже далеко забрели, перш ніж мені дійшло.

— У плані, у вас із Лайзою було справжнє побачення?

— Начебто.

— Начебто?

— Начебто.

— Немає начебто справжнього побачення.

— Між нами завжди... було щось особливе, знаєш...

— Особливе, га?

— З її боку, звісно ж.

— І саме це щось привело тебе туди саме тієї ночі?

— Вона сказала, що хотіла трішки напитися і сильно повеселитися, або сильно напитися і трішки повеселитися.

— Я нічого не розумію.

— То був її план.

— Який план?

— Я запропонувала випити три-чотири келихи з нею, а потім подивитись, як там буде далі. Вона запевнила, що ти будеш не проти.

— Справді?

— Так,— спохмурніла вона.

Ще кілька кроків минули в тиші, наші тіні тулилися зовсім близько, ховаючись від спеки.

— А як ставилася до справжнього побачення ти? Це було серйозно?

— Не для мене,— посміхнулася Карла, а потім насупила брови, дивлячись на наші ноги.— Лайза любила фліртувати. Вона не могла цьому зарадити. Я підігравала, бо їй це подобалося.

— Мені шкода, Карло. Мені так шкода, що мене не було тут, щоб зупинити це все і завадити тобі стати тою, хто її знайшов. Якби я міг це змінити, змінив би.

— Краса минулого — те, що його неможливо змінити. Ти нічого не міг удіяти тоді, і зараз не можеш.

— Це... мабуть, було... дуже важко — знайти її.

— Двері були відчинені,— розповіла Карла, дивлячись собі під ноги.— Вона лежала на ліжку. Я подумала, що вона спить. Потім помітила, яка вона непорушна, а ще пігулки... Я почала її трусити, але Лайза вже померла. Холодна. Я звеліла охоронцю викликати «швидку», але вона вже померла, Ліне. Вона вже давно померла, бідна дівчинка.

Я обійняв її, і Карла похилилася на мене так ніжно, наче ми були подружжям.

— Хто був з нею? — запитав я.— Хто дав їй пігулки?

— Я ще не знаю. Я намагалася довідатись, але вже давно не обертаюся в тих колах.

— Коли копи... тебе обробляли, вони нічого важливого не розповіли?

— Лише те, що вони дуже хочуть знайти твій зад,— зізналася вона.— Це було так само точно, як і чобіт у мене на хребті. І я можу їх зрозуміти. Погляньмо правді у вічі: ти зникаєш з міста, а твоя дівчина помирає. Чи все було навпаки?

— Почекай-но хвилинку,— обурився я, забираючи руку з її плечей, щоб поглянути в очі.— Ти просто не можеш вважати, що я б зашкодив Лайзі! Ти не можеш так вважати.

Вона розсміялася. Це був перший сміх Карли, який я почув з моменту, коли вона сиділа за тими пальмами в офісі Ранджита.