Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Друже, мені так шкода Лайзи,— почав Навін.

— Мені теж. Навіне, дай мені хвилинку, добре?

Мені потрібно було хвилину помовчати.

Мені потрібно було хвилину подумати.

Я досі не зупинявся, щоб подумати. І тепер, коли я таки зупинився, щоб подумати, то справді думав.

Лайза. Лайза.

— Що ти сказав, Навіне?

— ...і поліцейський звіт — це все, що ми знаємо на цей момент,— сказав Навін.

Я не чув нічого, крім останніх кількох слів.

— Пробач, Навіне. Я не зовсім увімкнувся. Тобі треба все повторити.

Він мені посміхнувся — хороший друг, що погано почувався.

— Гаразд. Але слухай, спочатку встань.

— Га?

— Встань, чоловіче.

— Для чого?

— Та встань вже в біса.

Він підвівся, тягнучи мене з собою.

— Обійми мене,— мовив він.

— Ні, все гаразд.

— Тим більше. Давай-но, обійми мене.

— У мене все справді, справді добре.

— А, до дідька все це, чоловіче, твоя дівчина померла тиждень тому. Обійми мене, яар.

— Навіне...

— Ти або обіймеш індійця в мені, або битимешся з ірландцем в мені,— заявив він.— Іншого виходу немає, отака у нас ситуація.

Він розкинув руки. Іншого виходу не було.

Він обійняв мене, неначе брата, так само, як робив мій рідний брат в Австралії, і це було жахливо.

— Відпусти себе,— переконував Навін, поки мої сльози крапали йому на плече.— Відпусти.

Сльози в садку вітражного світла, сльози на плечі добровільного брата.

— Пішов ти, Навіне.

— Відпусти.

Я відпустив, а потім відпустив і його.

— Почуваєшся краще? — запитав Навій.

— Пішов ти, Навіне. І так, уже краще.

Ми знову сіли, і він розповів мені про ту краплинку вже відомої інформації. Усе це не дуже трималося купи.

— Де саме Конкенон влаштував пункт продажу наркоти?

— Я не знаю,— сказав він, уперше посміхаючись.— Він тобі треба?

— Я хочу з ним поговорити.

— Поговорити?

— Поговорити, а потім послухати, як він розповідає мені, хто був з ним і Лайзою тієї ночі.

— Ти не думаєш, що то Конкенон дав Лайзі наркотики?

— Він пішов, за словами сторожа, через п’ятнадцять хвилин. Інший чоловік був там майже годину. Я хочу дізнатися, ким був той другий чоловік.

— Добре. Я цим займуся.

— Охоронець дав мені номер чорного автомобіля, на якому вони приїхали тієї ночі,— повідомив я, передаючи йому папірця з номером.— Якщо ти зможеш відшукати власника, то це допоможе.

— Я матиму ім’я власника вже завтра, але це може і не допомогти. Багато людей їздить на автомобілях, зареєстрованих на інших осіб.

— Дідьє влаштував мене в готелі «Амрітсар» біля «Метро». Можеш залишити повідомлення там, або я завтра буду в «Каяні» між першою та другою дня. Гаразд?

— Ти пішов з дому?

— Пішов, і вже туди не повернусь.

— А куди ти поїдеш зараз?

— На зустріч з Карлою о восьмій. Я маю купити сорочку і зареєструватися в «Амрітсарі». А ти куди?

— Я маю забрати Діву о сьомій тридцять. До того часу я вільний. Не проти, якщо я до тебе приєднаюся?

— Я не проти товариства.

Ми викотили мотоцикла на дорогу, я завів двигуна, і Навін умостився позаду.

— Я вчуся їздити.

— Ага.

— Я пригледів один удосконалений вінтажний «350». Він у біса крутий і дуже швидкий.

— Ага.

— І гонщики вчать мене трюків.

— Гонщики, га?

— Так. Мажори на імпортованих японських мотоциклах. Вони друзі Діви. Хороші водії.

— Ага.

— Хочеш, я продемонструю свої нові навички на твоєму мотоциклі?

— Навіне, більше ніколи не говори про мого мотоцикла.

— Зрозумів,— посміхнувся він.— Але почекай, поки побачиш мій!

Ми їхали по Фешн-стріт, де продавець придорожньої крамниці одягу виніс нам до мотоцикла нову сорочку й кілька тенісок, а потім ми покотили до «Метро Джанкшн».

Я припаркувався в провулку за фасадом готелю, під аркою, що з’єднувала всю будівлю з другого по четвертий поверхи.

«Амрітсар» був вигнутою будівлею, що виходила на транспортний вузол, неначе скеля, що підіймається з океану транспорту, який крутився великою розв’язкою.

На першому поверсі були крамниці спортивних товарів, лавки канцелярських товарів, музична крамниця і ресторан «Каяні», розташований в провулку позаду готельного фасаду.

З другого поверху й вище вся будівля була з’єднана з мережею коридорів і прихованих сходів, що вели від розбитих вуличних балконів до приватних апартаментів у кінці міського кварталу. Якщо ти знав дорогу, то можна було опинитись у районі з іншим поштовим кодом, але перебувати все в тій самій будівлі, доки копи чи інші поганці ще й досі намагалися вибити двері.

Ходили чутки, що «Амрітсар» мав двадцять один вихід. Мене влаштовували три. Перше, що робить втікач,— це шукає виходи. Перш ніж піти до столу реєстрації, ми з Навіном оглянули будівлю. Я знайшов три підходящі швидкі виходи, які вели до різних місць на навколишніх вулицях. Добре.

Коли ми з Навіном дійшли до столу реєстрації, то побачили там Дідьє, що кидав кості з менеджером готелю. Він підвівся, щоб мене обійняти.

— Ліне,— прошепотів він, пригортаючи мене.— Я ще до реєстрації майже виграв знижку на оплату твоєї ренти.

— Спочатку оплатімо саму ренту,— прошепотів у відповідь я,— а ти зможеш виграти знижку потім.

— Хитро,— сказав він, відходячи.

Я зареєструвався по одному з моїх фальшивих паспортів і оглянув свої нові кімнати.

Там була велика вітальня зі спальнею та ванною, у які можна було пройти крізь високі дерев’яні двері. Кухонька займала одну кутову нішу.

У далекому кінці кімнати була арка з французькими дверима, що вели до затіненого балкона. Я пройшов туди, відчинив віконниці та глянув на велелюдну розв’язку внизу.

Краєвид був неймовірний: величезна дитяча іграшка, заведена, кружляє власним циклом світла, звуку й руху. Далі виднілися дерева спорткомплексу «Бомбейська джимхана». Тінь від їхнього листя перетворювала дорогу на тунель.

Я роззирнувся і побачив, що між моїм і сусідніми балконами — лише дві тонкі перегородки.

Кімнати здавалися незаселеними.

Менеджер готелю стояв біля мене.

— Хтось живе в сусідніх кімнатах? — поцікавився я.

— Поки що ні, але завтра приїдуть дві компанії.

— Завтра ніколи не настає,— мовив на хінді я.— Ми тут зараз і хотіли б зняти всі три фасадні апартаменти на рік, розрахувавшись готівкою наперед.

— Апартаменти? — водночас