Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Чому ти вважаєш, що в мене є телефонний номер Вішну?

— Дідьє,— зітхнув я.

— Ой, ну добре, Дідьє має будь-який номер, звісно ж, або може його знайти. Але невже ти думаєш, що буде безпечно просто зайти до левиного лігва?

— Думаю, він захоче поговорити. Він говіркий хлопець.

— Що змушує тебе вважати, неначе він захоче з тобою розмовляти? Не ображайся...

— Не ображаюся. Я пішов із санджайської компанії і досі живий. Він захоче зі мною поспілкуватися.

— Ну, гаразд,— сказав він.— Я зателефоную.

Я спостерігав, як він повернувся до готелю і покликав одного з сикхських швейцарів. Чоловік перетнув подвір’я і підійшов до мого мотоцикла.

— Так, баба? — запитав він, простягаючи руку.

Я передав йому трохи грошей під час рукостискання, як робив уже не вперше.

— Для хлопців після закінчення зміни.

— Дякую, баба. Сьогодні було багато прийомів, з багатьма шанованими гостями, тож чайових було небагато. Я можу щось для вас зробити?

— Наглянь за міс Карлою. Якщо почуєш щось, про що мені необхідно знати, то я зупинився в «Амрітсарі», на «Метро».

— Тгик,— запевнив він, кидаючись до своїх колег.— Без проблем!

Дідьє повернувся з замисленим виразом обличчя, неначе рибалка під час споглядання дощу.

— Усе готово,— розповів він.— Вішну чекає на тебе. У нас небагато часу. Нам потрібно більше зброї, більше магазинів.

Він почав шукати таксі.

— Я не беру зброї. І ти не йдеш, Дідьє.

— Ліне! — обурився він, тупаючи ногою.— Якщо відмовиш мені в цій пригоді, то я плюну на твою могилу. І коли Дідьє таке каже, то це вже викарбувано на камені.

— Моя могила? І чому я завжди помираю перед тобою?

— І танцюватиму на ній, немов Нурієв[108].

— Ти танцюватимеш на моїй могилі?

— Немов Нурієв.

— Гаразд. Ти їдеш.

— Може, прихопимо з собою кілька компаньйонів?

— Кого? — запитав я, заводячи двигуна.

— Влучне зауваження,— подумав він, продовжуючи шукати таксі.

— Залазь.

— Вибач?

— Залазь на мотоцикла, Дідьє. Я не хочу розраховувати на таксі, якщо нам доведеться швидко вшиватися з того місця. Залазь.

— Але, Ліне, ти ж знаєш про мою мотоциклетну істерію.

— Залазь на мотоцикла, Дідьє.

— Якби авта перекидалися, поки ми з них вилазимо, то я б і ними не користувався. Це істерія і правила фізики разом, зрозумій.

— Дідьє, у тебе немає мотоциклетної істерії. Ти боїшся мотоциклів.

— Справді? — заінтриговано запитав він.

— Без сумнівів.

— Страх мотоциклів. Ти певен?

— Цього непотрібно соромитися. Чимало моїх друзів бояться мотоциклів. Але це нічого. Від цього є ліки.

— Справді?

— Залазь на мотоцикла, Дідьє.

Розділ 39

Я припаркувався за квартал від маєтку і чекав на тихій бічній вулиці. Місячне сяйво писало вірші на дорозі, пробиваючись крізь дерева. Сухоребра чорна кішка пробігла перед нами крізь пасма світла й тіні, шукаючи безпечного прихистку.

— Дякую тобі, Доле,— сказав Дідьє.— Чорна кішка. Ну, звісно.

Ми підійшли до воріт. Я зупинився, оглядаючи довгу вулицю. Автомобілі проїжджали, але загалом усе було тихо.

— Дідьє, ти певен, що хочеш цього?

— Як ти смієш! — обурився Дідьє.

— Гаразд. Гаразд. Пробач.

Я відчинив ворота і попрямував до дверей. Я вже збирався натиснути на дзвінок, але Дідьє зупинив мене. Посміхнувся, зупинився, а потім сам подзвонив.

До дверей підійшов чоловік. Двері було прикрашено вітражним склом і матовими панелями. Крізь скло я побачив, що то був дебелий чоловік, здоровань, який повільно наближався, спираючись на ціпок. Гануман. Він відчинив двері, побачив мене і вищирився.

— Знову ти,— мовив він.

— Розкажи мені про Пакистан,— заявив я.

Він схопив моє плече, неначе це був грейпфрут, і штовхнув мене в коридор. У кінці коридору з’явилися його прихвосні зі скаженими очима і спортивною статурою. Горлорізи вийшли на сходи. Гануман штовхнув мене в напрямку дверей в кінці холу.

— Мадачудг! Багінчудг! Ганду! Слала! — лаялися вслід вони, жадаючи кинутися на мене.

Усі пістолети на світі — це побажання смерті, а всі хлопці були озброєні, тож бажали нам смерті. Я перелякався, бо не очікував на зброю, а злочинці в принципі не дотримуються правил.

Найближче до мене в коридорі стояв великий волохатий чолов’яга. Він повільно підняв улюбленця публіки — вкорочений дробовик дванадцятого калібру — і спрямував його на мене. Гануман мене обшукав. Задовольнившись відсутністю пістолета, він задер мені сорочку на спині, щоб показати іншим наявність двох ножів, а потім її відпустив, ледь не позіхаючи. Тоді розвернувся до Дідьє, але той зупинив його піднятою рукою. Вийняв з кишені пістолета і передав його Гануману.

Неподалік мене трохи прочинилися двері. Вішну вийшов у хол і став біля своїх людей.

— Ти не просто витираєш ноги об вхідний килимок,— спокійно заявив він.— Ти його пропалюєш. Заходь, поки не спровокував бунту.

Він повернувся до кімнати. Гануман штурхонув мене вперед, і ми приєдналися до Вішну в його кабінеті.

Там був письмовий стіл з червоного дерева, два м’які гостьові крісла і ряд дерев’яних стільців за ними. Політичні й релігійні плакати займали своє місце на стінах, але там не було жодної книжки. Екран на столі показував різні зображення з маєтку: одна картинка охорони за іншою.

Вішну зупинився біля входу, щоб перемовитися кількома словами з Гануманом. Здоровань слухав, хитаючи головою.

Коли Вішну приєднався до нас, то був уже сам. Це було надто самовпевнено і безглуздо. Він приготував три келихи бурбону з льодом на кожного з нас, а потім зайняв своє місце за столом, сівши на офісне крісло з високою спинкою.

— Пан Леві, так? — запитав Вішну, коли ми всі зайняли свої місця біля столу.— Ми ще не знайомі, але я багато про вас чув.

— Enchante, monsieur[109],— відповів Дідьє.

— Моя дружина захворіла,— розповів Вішну, обертаючись до мене.— За нею доглядає наш лікар і дві медсестри. Саме тому я тримаю її неподалік. Саме тому мої люди хотіли тебе вбити. Бо моя дружина в цьому будинку. Саме тому я й сам не проти тебе вбити. Невже ти настільки божевільний, щоб отак прийти сюди?

— Мені шкода, що твоя дружина захворіла і що я потурбував твій спокій,— мовив я, піднімаючись.— Я знайду інший спосіб.

— Ти так просто здаєшся? — вишкірився