Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Апартаменти,— підтвердив я.— Усі три. Відсьогодні. На рік. Домовилися?

— Почекайте хвилинку,— попросив менеджер.— Я маю порадитися зі своєю жадібністю.

Він на хвилинку замислився, а потім вирішив.

— І що, ви знаєте,— сказав він,— у нас раптово звільнилися номери.

Ти просто мусиш полюбити чоловіка, який олюднює власну жадібність: принаймні з цього можна починати розмову.

— Як вас звати, сер?

— Джасвант,— відповів він.— Джасвант Синг. А як я можу називати вас, сер?

— Просто називай мене баба. Тобі підходить?

— Звісно. Звісно, баба. Без проблем. На рік, ви сказали? Наперед?

Я заплатив, і він залишив нас самих, щоб перевірити кімнати.

Ми зняли тимчасові бар’єри між балконами та скрізь пройшлися, від перших готельних апартаментів аж до третіх.

— Навіщо тобі всі троє номерів, Ліне? Я відмовляюся називати їх апартаментами.

— Стіни в кінці цих балконів суцільні, Дідьє. Якщо я зніматиму всі троє апартаментів, то ніхто не зможе непомітно сюди проникнути.

— Бачу,— сказав він.

— Але мені потрібні лише два номери. Третій може бути для тебе, Навіне, якщо хочеш.

— Для мене? — запитав він.

— У тебе ж іще немає офісу, правда?

— Ні. Я працюю вдома.

— Ну, тепер у тебе є офіс, якщо хочеш, детективе.

Він поглянув на Дідьє, який з посмішкою знизав плечима.

— Тобі це тільки-но спало на думку? — здивувався Навін.

— Так.

— Бо в тебе є зайвий номер?

— Так.

— Я в захваті. Повністю згоден,— вирішив Навін, тиснучи мені руку.— Класно мати тебе на тому кінці балкона.

До нас приєднався Дідьє, поклавши свої руки на наші.

— Це стане початком чогось дуже...

— Дідько! — вигукнув Навін, відстрибуючи.— Вона мене вб’є!

— Хто може вбити детектива? — зажадав Дідьє.

— Діва. Якщо я вчасно не заберу це розбещене дівчисько, то вона ще принаймні два дні влаштовуватиме мені пекло. Маю бігти. Ліне, я заберу ключі на виході. Номер праворуч тебе влаштує?

Це був саме той номер, який я хотів йому віддати.

— Він твій, Навіне.

— Ти збираєшся до Карли? — запитав мене Дідьє, поки ми спостерігали за Навіном.

— На восьму.

— Друже, у мене є деякі справи, тож маю йти. Але пізніше можеш звертатися, я чекатиму в «Таджі», якщо про щось дізнаюся.

— Дякую, Дідьє.

— Нема за що.

— Ні, справді. Власник цієї будівлі — твій друг, і це одна з твоїх територій, бо місцевий дон теж твій друг, і тому я тут у безпеці. Дякую за все.

— Я люблю тебе, Ліне. Прошу, не страждай через мої слова. Ми — французи — не маємо ланцюгів навколо серця. Я люблю тебе. Ми розв’яжемо таємницю сумної милої Лайзи, а потім попрямуємо далі.

Він пішов, а я зайшов до кожної незнайомої нової кімнати, неочікувано орендованої на рік. Це був мій перший дім після домівки, яку ми мали з Лайзою. Я знову намагався жити, намагався посадити нове дерево в новому місці.

Я повернувся на балкон, зіперся на поруччя і милувався колесом вогнів, червоно-жовто-білим, яке розсипалося феєрверками в точці сходження п’яти проспектів.

Ворон опустився на балкон, огледів мене, скуйовдив собі пір’я і полетів геть. Гурт підлітків перейшов дорогу на зелене світло, щасливо сміючись на шляху до бюджетних крамниць на Фешн-стріт.

Почувся далекий храмовий дзвін, а за ним спів. Потім десь недалеко пролунав заклик муедзина[105], чистий і гарно проспіваний.

«Чи це місце моє?» — запитав я себе. Я хотів мати місце. Будь-яке місце. Я хотів собі домівку.

«То це тут моя домівка?» Я хотів до чогось прив’язатися. Я хотів віддати все, що мав, одній коханій і хотів, щоб мене кохали у відповідь.

«Це тут?» Я дивився на транспортну розв’язку, сподіваючись отримати відповідь, поки білі, червоні й жовті вогні малювали драконів переплетеними автомобільними потоками.

Розділ 38

Я приїхав раніше, так само як і зірки, що прибували до «Таджу» в лімузинах на прем’єру нового фільму. Я припаркувався під пальмою навпроти готелю, чекаючи, поки хвилини равликами підповзли до восьмої і прийшов час для зустрічі з Карлою.

Крізь широкі парадні двері готелю виднілася спонсорська стіна з запрошеними гостями, що позували фотографам перед торговими марками, які посекундно їм платили. Спалах, спалах, повернутися сюди, повернутися сюди, тюремні світлини привілейованих, упійманих на місці злочину.

Лімузини зупинилися, і фотографи поквапилися до наступних газетних заголовків, а спонсорську стіну розібрали. Просторе елегантне фойє, де великі уми обговорювали великі ідеї під час дощових бомбейських вечорів, упродовж дощових десятиліть, знову стало безлюдним і діловим.

До біса, що я приїхав зарано. Я обійшов готель, щоб знайти чорний вхід, який охоронявся моїм знайомим, і піднявся запасними сходами до дверей Карли. Я постукав, і вона відчинила.

Вона була без взуття. На ній був чорний шовковий костюм. То був такий собі комбінезон без рукавів, з кишенями на змійці та зі змійкою на грудях.

Волосся було зібране. Його тримав тонкий срібний ніж для листів у формі дамаського меча. Карла.

— Ти рано,— посміхаючись, сказала вона, але не запрошуючи мене.

— Я завжди рано або пізно.

— Це талант для чоловіка твого безробітного статусу. Зайдеш?

— Звісно.

— Рише! — через плече гукнула вона.— Наше інтерв’ю завершене.

Вона широко відчинила двері, і я побачив Риша — одного з партнерів Лайзи в галереї. Він кинувся вперед.

— Мені так шкода, Ліне,— забубонів він, вхопивши мою руку своїми двома.— Це просто неймовірний шок. Люба Лайза! Жахлива втрата. Я... я просто в нестямі від горя.

Він протиснувся повз Карлу, обійшов мене і квапливо помчав коридором. То був довгий коридор.

— Чоловік, який перебуває в нестямі,— мовила Карла, поки Риш тупотів,— зазвичай має блазня біля себе. Проходь, Шантараме. Це був довгий день.

Вона зайшла до номера і сіла на дивані біля вікна.

— Зроби мені випити, будь ласка,— попросила вона, коли я зачинив і замкнув двері.— Обожнюю, коли хтось інший робить напої.

— Що це буде?

— Я вип’ю «Щасливу Мері».

— «Щасливу Мері»?

— Це «Кривава Мері» без червоного соку. І лід. Багато льоду.

Я зробив напої та приніс їх до неї.

— Виголосимо тост? — запитала вона.

— За люту втечу? — запропонував я.

Вона розсміялася.

— А може, за старі часи, Шантараме?

— За полеглих друзів,— протиставив я.

— За полеглих друзів,— цокаючись, погодилася вона.