Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
— Це, мабуть, мій щасливий день,— булькотів він, крутячи в руці батога.
— Я хочу внести заставу за трьох в’язнів.
— Що?
— Я хочу внести заставу за трьох в’язнів. Готівкою.
— Яких саме трьох? — запитав Диліп, а його обличчя перекосилось від підозри.
— Тих трьох, з яких ти вибиваєш усе лайно.
Він розреготався. І чому люди сміються, коли ти не намагаєшся бути кумедним? Ой, розумію: вони тебе сприймають як жарт.
— З радістю зроблю це,— вишкірився він.— За добру ціну. Але чи має для тебе значення той факт, що один з цих чоловіків зґвалтував кількох маленьких дівчаток, і я не знатиму який саме, доки не здобуду зізнання? Але, звісно ж, вибір за тобою.
От і спробуй вчинити правильно! У мене дзвеніло у вухах, і біль оживляв обличчя. То був такий лютий біль, який сіпається в тобі й не зупиняється, доки не станеться щось дуже хороше або дуже погане. Дзвоники не заспокоюються. Розбещувач дітей? Доля завжди є Соломоном.
— Я б хотів,— прохрипів я, а потім прочистив горло.— Я б хотів заплатити тобі за припинення побиття трьох в’язнів. То як, домовляємося?
— Ми домовимося за п’ятсот зелених,— вирішив він,— одразу ж, коли ти їх знайдеш.
Він знав, що вичистив у мене все до копієчки. І констебль завбачливо притримав сотку, яку я йому дав. Диліп аж роззявив рота, коли я витягнув із сорочки ті банкноти та жбурнув їх на стіл.
— У мене ще вісімдесят в’язнів нагорі,— сказав він.— Може, заплатиш мені, щоб і вони були не биті?
Тієї миті, побитий і шалений, згадуючи, що тіло Лайзи було в цьому поліційному відділку і що кожен коп у будівлі бачив її мертвою, а ще знаючи, що Блискавичний Диліп побив Карлу, мабуть, прикувавши її до тих самих ґрат, що й мене, мені було байдуже. Я лише хотів, щоб крики хоч на деякий час зупинилися.
Я кинув на стіл більше грошей.
— На сьогодні, для всіх,— заявив я.
Він знову розреготався, збираючи гроші зі столу. Копи, що стояли у дверях, до нього приєдналися.
— Це була прибуткова ніч,— зауважив Диліп.— Я маю частіше тебе лупцювати.
Я виволікся з кабінету і почовгав по білому ґанку та сходах.
Пройшов попід аркою, що вела на вулицю, розуміючи, що придбав тишу на одну ніч, але над ними збиткуватимуться наступної ночі, а інших битимуть після них, і так щоночі.
Я нічого не зупинив, бо всі гроші світу не здатні купити миру і вся жорстокість не зупиниться, поки доброта не стане єдиним королем.
До мене під’їхав чорний лімузин, і з нього вийшла Карла разом з Дідьє і Навіном. Моя радість стала гепардом, що вільно бігав по савані втіхи. І біль утік геть, злякавшись любові.
Вони обійняли мене і провели до автомобіля.
— З тобою все гаразд? — запитала Карла, торкаючись мого обличчя холодною рукою.
— Зі мною все гаразд. Як ви дізналися, що мене випустили ?
— Ми чекали. Дідьє нам зателефонував, і ми чекали на тому боці дороги, біля «Лео». Ми побачили, як тебе викинули з відділку, і дали хвилинку, щоб спам’ятатися.
— Це була ідея Карли,— додав Навін.— Вона сказала: дозвольмо йому одягнути штани на самоті. Потім ми саме збиралися тебе забрати, як під’їхав чорний «амбасадор».
— А потім, коли він поїхав, ти повернувся всередину,— сказав Дідьє.
— Що здалося трохи нахабним,— посміхнувся Навін,— тож ми знову чекали, готуючись до звільнення, аж тут ти й сам вийшов.
— У нас є новини,— повідомив Дідьє.
— Які новини?
— Вішну трохи побазікав зі мною після твого від’їзду,— розповів Дідьє.— Він розкрив мені ім’я того, хто ходив з Конкеноном до Лайзи.
— Хто?
— То був Ранджит,— видала Карла, забираючи в Дідьє цигарку.
— Твій Ранджит?
— З подружньої точки зору, так,— мовила вона.— Але здається, що я можу овдовіти ще до розлучення.
Ранджит? Я пригадав, як він перелякався, коли я приперся в його офіс у пошуках Карли. Він думав, що я знав. Ось чому він був таким нажаханий.
— Де він?
— Він злиняв з міста,— сказала Карла.— Я обдзвонила всіх його друзів. Я виїла їм усі мізки, але ніхто не бачив його зі вчорашнього вечора. Секретарка забронювала для нього квиток на авіарейс до Делі. Після приземлення він розчинився в повітрі. Він може бути будь-де.
— Ми його знайдемо,— заприсягся Навін.— Він занадто успішний, щоб надовго залягти на дно.
Карла розреготалася.
— Ти це вдало підмітив. Рано чи пізно він виповзе по ковток брудного повітря.
— Ліне, тепер ти можеш розслабитися,— додав Дідьє,— бо таємницю розкрито.
— Дякую, Дідьє,— промовив я, віддаючи Карлі її флягу.— Вона не розкрита, але ми принаймні знаємо того, хто може все прояснити.
— Саме так,— завершила Карла.— І поки ми шукатимемо Ранджита, необхідно зосередитися на інших нагальних питаннях. Шантараме, тебе наче поїзд переїхав.
— Пробачте за вторгнення,— звернувся офіційно одягнений водій.— Але чи можу я запропонувати аптечку, сер?
— Це ти, Рендалле?
— Це справді я, пане Ліне, сер. Можу я запропонувати аптечку і, можливо, ще й вологого рушника?
— Можеш, Рендалле,— дозволив я.— І як же ти почав керувати цим великим чорним баром на вулицях Бомбея?
— Міс Карла запропонувала мені її обслуговувати,— повідав Рендалл, передаючи аптечку.
— Облиш це, Рендалле,— посміхнулася Карла.— Ніхто не подає в цьому авто нічого, крім напоїв та аптечок.
Я глянув на Карлу. Вона знизала плечима, відкрила свою кишенькову фляжку, змочила горілкою шматок марлі й дала мені.
— До дна, Шантараме.
— Залюбки, міс Карло,— сказав я, посміхаючись на її спритність: здобула собі бармена з готелю «Магеш».
Вона промила кілька порізів на моєму обличчі, голові й зап’ястках досить уміло, бо робила це й раніше для багатьох солдатів. Один з найкращих друзів Карли в компанії Хадербгая був кутовим, який тримав бійців на ногах. Він навчив Карлу всього, що знав сам, і вона також стала хорошою кутовою.
— Куди, міс Карла? — запитав Рендалл.— Хоча пункт призначення — це, звісно, уже подорож.
— Куди ти хочеш потрапити? — захихотіла Карла, звертаючись до мене.
Куди я хотів поїхати? Я хотів попрощатися з Лайзою разом з друзями і дозволити гілці скорботи відчахнутися. Інформація, що