Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Три мільйони.

— Рупій?

— Доларів.

— Ти заробила три мільйони доларів на біржі?

— Ну, якщо точніше, то я зняла їх з біржі. Узагалі-то, це не так уже й важко, якщо ти ще до цього напханий грошима, як наприклад, я завдяки проксі-акціям Ранджита. Тож у грошах немає потреби. Вони розділені на чотири окремі рахунки. Мені не потрібні ні гроші Ранджита, ні твої, Ліне. Мені потрібна твоя допомога.

— Три мільйони? А я говорив з тобою про...

— Те, щоб стати бомбейською дружиною в Лондоні,— завершила за мене вона.— Мені дуже сподобалося. Справді. І...

— Зачекай. Ти сказала, що потребуєш моєї допомоги?

— В місто повернувся мій давній ворог,— розповіла вона.— Мадам Жу.

— Терпіти її не можу, а ми лише один раз зустрічалися.

— Відраза — це дуже просте почуття,— сказала Карла.— Те, що я відчуваю до цієї жінки,— це ціла гора злості.

Мадам Жу була впливовою торговкою, яка понад десять років виманювала секрети у впливових клієнтів свого борделю — Палацу щастя. Коли вона затягнула до свого лабіринту брудних простирадл і Лайзу, Карла витягнула подругу звідти, а потім облила бензином Палац і спалила його вщент.

— Вона оголосила, що шукає мене. І цього разу завдання отримали не лише близнюки.

Я знав близнюків — охоронців мадам Жу та її постійних компаньйонів. Під час нашої останньої зустрічі брати спливали кров’ю, бо я програвав дуже неохайну бійку, а Дідьє їх підстрелив.

— Терпіти не можу тих близнюків, а зустрічався з ними обома лише раз.

— Цього разу,— повідомила Карла, вглядаючись у ніч,— вона прихопила з собою двох косметологів. Тих, які обливають кислотою.

Однією з послуг відплати, яку пропонували в ті роки, була можливість облити когось кислотою. І хоча метальники кислоти зазвичай спеціалізувалися на так званих благородних спаленнях, вони за хорошу ціну наймалися також для інших проектів.

— Коли вона встигла повернутися до Бомбея?

— Два дні тому. Вона якось рознюхала про смерть Лайзи. Вона знає, що я спалила її Палац через Лайзу. Тож хоче глянути мені в очі й розреготатися, перш ніж спалить.

Зорі блукали своїми темними пасовиськами. Світанок розпластав усі тіні. Бліде світло почало піднімати хвилі блискучими горбочками — мов гралися білі від сяйва морські котики.

Я повільно обернув голову, щоб можна було спостерігати за Карлиним профілем, поки серце розмовляло до моря.

Карла кілька днів жила у страху. Вона знайшла нашу любу подругу мертвою, її побили копи, вона назавжди покинула Ранджита, хай яка була на те причина, і її шукають метальники кислоти мадам Жу, а потім вона дізнається, що Ранджит — саме той, хто бачив останні миті Лайзи.

Карла була найхоробрішою дівчиною на світі, а я настільки занурився у власну провину і втрату, що не був біля неї, де мав би бути і де був потрібен.

— Карло, я...

— Що робитимемо тепер? — поцікавився Дідьє, стоячи біля невеличкого вогнища.— Ми готові.

Дідьє з Навіном добре впоралися з вогнем. Залишок попелу охолов, бо його роздмухали по землі, й кожен з нас міг набрати жменьку.

Ми рушили в куток, що виходив на відкрите море, й розвіяли той прах від Лайзиних речей у місці, яке б Лайза обрала, щоб розвіяти мій прах.

— Прощавай і привіт, прекрасна душе,— мовила Карла, поки попіл злітав з наших пальців.— Повертайся в довше та щасливіше життя.

Ми стежили за вітром і попелом з думками про неї. Я був такий злий на Долю, що не міг плакати.

— Ну, нам, мабуть, пора забиратися звідси,— сказав Навін, розбираючи імпровізований коминок.— Незабаром з’являться прибиральники.

— Люди, зачекайте,— звернувсь я.— Мадам Жу повернулась у місто разом з метальниками кислоти, і вона розпитує про Карлу.

— Метальники кислоти,— пробурмотів Дідьє, з жахом випльовуючи слова.

— А хто така мадам Жу? — запитав Навін.

— Огидна жінка,— розповів Дідьє, роблячи останній ковток зі своєї фляги.— Уяви павука завбільшки з невеличку жіночку, і все зрозумієш.

— Ми понаднормово наглядатимемо за Карлою,— запропонував я,— доки не викинемо мадам Жу та її метальників кислоти в море. Ми...

— Я вдячна і приймаю вашу допомогу. Дідьє і Навіне,— перервала мене Карла.— Це цінується. Але ти, Ліне, не можеш.

— Не можу?

— Ні.

— Чому ні?

— Бо тебе тут не буде. Ти поїдеш.

— Справді?

— Так.

— Коли?

— Вранці.

— Прощавай, Ліне,— розчулився Дідьє, кидаючись, щоб мене обійняти.— Я ніколи не прокидаюся раніше опівдня, тож боюся, що проґавлю твій від’їзд.

— Мій від’їзд?

— На гору,— пояснила Карла.— Щоб два тижні пожити з Ідрисом.

— Бувай, Ліне,— сказав Навін, обіймаючи мене.— Побачимося після твого повернення.

— Зачекайте-но.

Вони вже прямували до дверей. Ми до них приєдналися, і коли зачинилися двері ліфта, Карла зітхнула.

— Щоразу як переді мною зачиняються двері...— почала вона.

Дідьє передав їй флягу.

— Я думала, що в тебе вже нічого немає,— мовила вона, роблячи ковток.

— Це мій резерв.

— Дідьє, ти зі мною одружишся, якщо я зможу розлучитися з Ранджитом або його вбити?

— Карло, люба, я вже одружений зі своїми недоліками,— відповів Дідьє,— і вони дуже ревниві коханці, усі до одного.

— Якраз із моїм щастям,— засмутилася Карла.— Усі мої чоловіки — це недоліки або з ними одружені.

— До якої з двох категорій належу я? — запитав Навін.— Тепер, коли вже став одним з чоловіків.

— Можливо, до обох,— заявила Карла.— І саме тому я покладаю на тебе стільки надії.

Ми дісталися автомобіля Карли, і Рендалл відчинив дверцята. Я сказав їм, що хочу пройтися до свого мотоцикла, який і досі стояв біля маєтку скорпіонів. Карла провела мене до дамби, щоб попрощатися.

— Викладай,— звеліла вона, поклавши руку мені на груди.

Її пальці були правдою, що торкалася мене.

Уяви таке щодня!

— Так сталося,— посміхнувсь я,— що я — хлопець, який полюбляє все викладати.

Вона розсміялася. Храмовими дзвонами.

— Я б хотів бути біля тебе, коли з тіней вирине мадам Жу.

— Ліне, ти допоможеш мені, залишившись там на два тижні. Нехай усе стихне. Дозволь мені привести все в дію. Дозволь зробити те, що мушу, і вберегти тебе від усього, доки я це робитиму. Побудь там з Ідрисом і довше, якщо потрібно буде.

— Довше?

— Якщо тобі буде треба.

— Як щодо нас?