Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Ідрис щасливо захихотів.
— Звісно, Силвано, звісно. Іди з ним, Ліне. Ми продовжимо нашу дискусію пізніше.
— Як скажеш, Ідрисе. Я перегляну нотатки і підготуюся до нашої наступної розмови.
Силвано ринувся через столову гору, а далі на пологіший спуск з гори.
— Швидше! — гукнув він, спускаючись попереду.
Він звернув на бокову стежку, пролізаючи надто крутим розколом поміж деревами. Там був пагорб з краєвидом на захід сонця. Задихаючись і важко пихкочучи, ми стали поряд, спостерігаючи за природою.
— Глянь! — закликав Силвано, вказуючи кудись на середину обрію.
Там виднілася будівля — церква, як здалося, зі шпилем.
— Ми-таки не проґавили.
Коли червоне мерехтіння сонця почало ховатися, промені світла влучили в орнамент на верхівці церковного шпиля.
З нашого місця я не міг точно роздивитися той орнамент — хрест, чи то хрест у колі, але кілька митей світло випромінювалося зі спису ореолом кольорового сяйва, заливаючи всі будинки й будівлі в долині.
Потім сяйво розчинилось у вечірньому серпанку, і сонце заснуло.
— Неймовірно,— сказав я,— Коли ти знайшов це місце?
— Учора,— блиснув зубами він, повертаючись до табору і свого захищеного мудреця.— Я не міг дочекатися, щоб показати тобі. Не знаю, як довго це триватиме. Може, ще день чи два, поки німб зникне.
Розділ 43
Коли ми приєдналися до групи на столовій горі, то там були Стюарт Вінсон і Ранвей, які розмовляли з Ідрисом, сидячи на тих самих стільцях, де я сидів раніше. Як там казав Ідрис? Прийде якийсь гарний милий хлопчина з проблемою, яка стосуватиметься його дівчини і яку я змушений буду вислуховувати.
Я залишив їх наодинці й зайнявся прибиранням кухні. Я саме мив тарілки, коли до мене приєдналися Вінсон і Ранвей. Дівчина знайшла кухонного рушника і почала витирати тарілки. Свічки на підставках, неначе ті воскові фігурки гір, запалили все навколо жовтим сяйвом. Вінсон споглядав за нами зі входу. Ранвей звернула на нього свої очі блакитного льоду. Він підскочив і почав ховати висушені тарілки.
— Знаєш,— звернувсь я до дівчини,— в англійській мові існує альтернатива слову Ранвей-як-злітна-смуга. Ти також можеш бути Ранвей-як-подіум.
— Я надаю перевагу аеропортам,— відрізала вона.— Але дякую за пропозицію. Я бачилася з Карлою.
— Ага?
— Я б хотіла тобі про це розповісти, але наодинці. Тут є де поговорити?
— Мабуть. Звісно.
— Стюарте,— сказала вона, віддаючи Вінсону рушника.— Я розмовлятиму з Ліном, і це надовго. Знайдеш мене через двадцять хвилин.
Я витер руки і повів її з відкритої кухні до поваленого дерева, яке багато хто використовував як місце для читання або розмови. Ми були там самі. Я глянув на Вінсона посеред відкритої кухні: він задоволено мив тарілки.
— Я збрехала,— зізналася Ранвей.
— Про що?
— Карла не казала і не робила нічого, що потрібно було б розповідати тобі наодинці. Карла лише просила передати, що ви незабаром побачитесь і що вона продовжує вірити, а ще щодня змінює віру, про всяк випадок.
— Оце так,— посміхнувся я.— А про що ти хочеш поговорити, Ранвей?
— Про твою дівчину Лайзу,— зосереджено розповіла вона.
Вона вивчала мої очі, бо була не певна, чи переступила межу, чи ні.
— Це тому, що твій хлопець теж помер від передозування?
— Так,— підтвердила вона, опускаючи погляд, а потім знову швидко його підводячи, щоб поглянути на Вінсона.
— Усе гаразд,— заспокоїв я.
Вона обернулася до мене.
— Коли я про це почула,— провадила вона,— то була шокована. Ми лише раз зустрілися, але це було неначе удар у живіт, знаєш?
— Для мене також. Як ти тримаєшся ?
— Який у мене вигляд?
Вона набрала трохи ваги, а на щоках з’явився здоровий рожевий рум’янець. Її неймовірні очі, блакитне сяйво крізь блакитний лід, були ясні. Її руки, які під час наших попередніх зустрічей вона постійно викручувала, лежали спокійно, неначе сплячі кошенята в неї на колінах.
На ній була небесно-синя футболка, чоловічий жилет і збляклі джинси. Вона була босоніж. Не було ні прикрас, ні макіяжу. На овальному обличчі вирізнялися сильний ніс і повні губи.
— Ти дуже вродлива,— сказав я.
Вона насупилася. Може, вирішила, що я до неї клеюся.
— Я до тебе не клеюся,— невимушено розсміявсь я.— Я зайнятий, на це життя і на багато інших, минулих і прийдешніх.
— Справді? Ти знову когось знайшов, після...
— До. І після. Так.
— І ти маєш з кимсь зв’язок? Як і раніше?
— О так. Але не як раніше.
— Краще?
— Краще. І для тебе також усе зміниться на краще.
Вона зиркнула на Вінсона, який витирав тарілки.
— Мої батьки в Норвегії, вони надто строгі католики. Мій хлопець уособлював усе, що вони ненавиділи. Тож, знаєш, аби продемонструвати свою незалежність, я поїхала за ним до Індії.
— А він що робив у Індії?
— Ми мали поїхати в ашрам, та коли дісталися Бомбея, то далі вже не їхали.
— Він уже тут бував?
— Кілька разів, так. Тепер я вже знаю, що то було заради наркотиків. Щоразу.
— Але тобі боліло, коли він помер. І ще й досі болить, правда ж?
— Я не була закохана, але він мені дуже подобався, і я справді намагалася піклуватися про нього.
— А як щодо Вінсона?
— Гадаю, що починаю закохуватись у Стюарта. Це вперше я відчуваю таке до когось. Але я не дозволяю собі до нього наближатися. Не можу. Знаю, що він цього хоче, і я також, але не можу.
— Ну...
— А як це переживаєш ти? — зажадала почути вона, аж широко розтуливши рота.— Як ти знову віднайшов зв’язок?
І як же я знову віднайшов зв’язок? Це було гарне запитання для чоловіка, який був за цілу гору від коханої жінки.
— Думаю, що Стюарт виявить щедрість,— поділився я.— Він дасть тобі час оговтатися. Немає куди поспішати. З того, що я бачу, від першої нашої зустрічі він став набагато щасливіший.
— Він міг би бути ще щасливіший,— зітхнула вона.— І я також. З тобою бувало, щоб ти застрягав у спогадах?
— Звісно.
— Так?
— Звичайно. Це природна річ. Ми — емоційні істоти. І це нормально, поки таке стається лише інколи, а не перетворюється на стиль життя. У тебе трапляються спалахи з минулого?
— Так. Я бачу його