Тінь гори - Грегорі Девід Робертс
Я поклав коробку до мішка Тито разом з уламками меча Хадербгая і парою конопляних сандалій Лайзи. Він міцно його зв’язав і перекинув через плече.
— Як твоє прізвище? — запитав я його.
Я вивчав його обличчя. Це було важливе обличчя. Він тримав усе моє мирське добро у своїх руках, і ми були знайомі п’ятнадцять хвилин. Я хотів мати змогу впізнати це обличчя, хай як би воно змінилося.
— Дешпанде,— повідомив він.
— Бережи наші відсотки, пане Дешпанде.
— Не турбуйся,— засміявся він.
Ми потиснули руки. Він кивнув Дідьє і сходами загупотів униз.
— То як ми його вб’ємо? — поцікавився Дідьє, відмірюючи бренді, потому як пішов Тито.
— Кого вб’ємо?
— Конкенона, звісно ж.
— Я не хочу вбивати Конкенона. Я хочу знайти його і змусити розповісти про того, хто купив ту наркоту і віддав її Лайзі.
— Рекомендую зробити те й те,— уголос роздумував він.
— Маю поговорити з Навіном,— сказав я.— Можеш йому про це сказати і влаштувати зустріч? Я маю одразу по обіді відрапортувати Санджаю. Перекажи Навіну, що я зустрінуся з ним о п’ятій в Афганській церкві, якщо виберуся.
— Звісно. Ти знаєш, коли повернеться Абдулла?
— Ні.
— Він потрібен тобі зараз, у компанії.
— Я знаю.
Я оглянув кімнату і спальню.
— Я заночую сьогодні тут.
— Звісно ж, ні,— запротестував Дідьє.— Тут небезпечно. Я знаю одне місце біля «Метро». Менеджер має неперевершену колекцію маній та одержимостей. Він тобі сподобається. Дозволь тебе завезти туди просто зараз.
— Я спатиму тут.
— Ти, друже мій...— почав він, але потім розреготався.— Ну, якщо тебе не можна переконати, тоді Дідьє спатиме в цьому місці смутку і печалі з тобою.
— Ти не мусиш...
— Дідьє наполягає! Але, звісно ж, на дивані. І дякуй моїй передбачливості, завдяки якій Тито приніс дві пляшки.
Я спав на підлозі, біля ліжка Лайзи, узявши її колишню подушку. Дідьє спав, немов дитина, його руки й ноги широко розкинулися на дивані.
Ранок почався з холодного сніданку з харчів, які напередодні я не міг їсти, та з бренді з краплиною кави.
Ми прибрали на кухні, й Дідьє приєднався до мене біля дверей квартири, в яку він так часто навідувався і в якій любов сміялася востаннє.
— Мені соромно,— м’яко мовив він.— Мені так соромно, Ліне.
— Сором — це минуле. І якщо ще ним не стало, то незабаром стане.
Він на хвилинку замислився.
— Це один з виразів Карли, еге ж?
— Звісно.
Ми обоє на деякий час поринули в думки.
— Коли ти побачиш її...
— Дідьє.
— Ні, я просто збирався сказати, що коли побачиш Карлу, то будь з нею ніжний.
— Я говоритиму з Карлою ніжно, як і завжди. Я хочу запитати, чому саме вона знайшла тіло Лайзи. Дідьє, а ти пристав усі свої очі й вуха до Конкенона. І влаштуй зустріч з Навіном. У нас усе добре?
Я намагався рухатися, намагався втекти з клітки смутку, і Дідьє знав про це. Ми мовчки стояли, вдивляючись у порожні кімнати, поки він не заговорив.
— У мене не все добре, мій друже. Може, ми... хочу сказати, якщо ти дозволиш, я б хотів сказати кілька слів про Лайзу, тут, біля цих дверей, які ми більше ніколи не відчинимо.
— Гарна ідея. Давай.
— Лайзо, ми тебе любили, і ти відчувала це серцем. Ми любили твою усмішку, і твій вільний дух, і твою звичку танцювати без причини, і твоє махлювання в шарадах, і те, як ти нас усіх любила під час кожної зустрічі. Але більше за все ми любили твою щирість. Як то кажуть американці: ти ніколи не фальшивила, Лайзо. Ти завжди була справжньою. Якщо тут ще залишилася хоч якась сутність твого духу, то прийди в наші серця зараз і залишися там, коли ми покинемо місце, де ти від нас пішла, щоб можна було тримати тебе в собі й завжди любити.
— Дідьє,— трохи згодом мовив я.— Дякую тобі. Це було дуже гарно.
— Звісно,— відповів той, тягнучи мене у двері й замикаючи їх востаннє.— Якби ж ти міг почути слова, які я підготував для тебе, дорогий друже!
— Ти вже підготував промову для мого похорону? — запитав я, спускаючися сходами.
— Дідьє не можна заскочити зненацька, як то кажуть. Особливо якщо це стосується любого друга.
— Та... мабуть, ні. А ти для всіх любих друзів придумав прощання?
— Ні, Ліне,— сказав він, коли ми вийшли на подвір’я.— Лише для тебе. Такі слова я написав для тебе. Те, що я зараз говорив про Лайзу, йшло від серця. А ти, мій ще живий друг, привертаєш увагу букмекерів, які вже готуються оголосити ставки на твоє виживання за межами санджайської компанії.
Я повернувся до свого будинку. Без мертвого тіла не вірилось і в смерть Лайзи, тож наша спільна квартира була єдиним, що залишилося від неї та нас. Більшість часу це було світле щасливе місце для нас обох. Але я знав, що для мене кожен погляд на нього стане розмовою з привидом Бога.
Розділ 36
Важче було пробратися до головного медіа-офісу Ранджита, ніж утекти з в’язниці. Після трьох рівнів безпеки, на кожному з яких перевіряли мій бейджик відвідувача, а не зброю, я нарешті добився до його особистої секретарки.
— Я — Шантарам,— учетверте повторив я.— І це приватне й особисте питання.
Вона підняла слухавку, проговорила мантру, а потім нарешті відчинила двері.
Ранджит підвівся зі свого шкіряного крісла, простягаючи руку над столом. Секретарка вийшла, зачинивши по собі двері.
— Сідай,— сказав я.
— Що ти...
— Уся ця охорона — і ніхто навіть не подумав запитати, чи є в мене зброя.
— Зброя? — нахмурився він.
— Сядь.
Він сів, склавши руки на скляній поверхні столу.
— Де Карла?
— Карла? Ти тут через Карлу?
— Де Карла?
— А що?
— Візьми слухавку.
— Що?
— Візьми слухавку й набери Карлу.
— А чому... а чому б тобі їй
