Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Я дістав з кишені маленький пістолет, узяв з іншої кишені запасні набої та передав їй.

— Думаю, що він хотів це тобі повернути,— мовив я.

Вона обхопила невеличку зброю обіруч.

— Махму, мебуб[102] — пролепетала вона, а потім заховала зброю в одну з кишень на плісированій завісі своєї чорної спідниці.— Дякую.

Я вийшов з автомобіля й нахилився, щоб попрощатися.

— Він дуже щасливий чоловік,— сказав я.— Аллагафіз.

— Уже набагато щасливіший тепер, коли я пообіцяла в нього більше не стріляти. Аллагафіз.

Вона поїхала далі, а я пішки дійшов до входу в аеропорт.

Десь за сорок п’ять хвилин я був усередині. Чи мені пощастило, чи це Блу-Гіджаб вибрала ідеальний момент, але чекати довелося лише годину.

Я знайшов місцину, де можна було спостерігати за людьми, що проходили повз, дивитися на їхні обличчя, вивчати ходу, бачити напруження чи співчуття, втому чи гостру потребу, слухати сміх чи крик, відчувати пульсацію дитячого плачу в серцях майже всіх, хто його чує: мить спокою у громадському місці — дивитися й чекати на речення, яке пише саме себе.

Біля мене сів якийсь чоловік. Він був високий і худорлявий, з густими вусами й прилизаним чорним волоссям. З одягу мав жовту сорочку і білі штани.

— Вітаю,— голосно почав він, а потім перейшов на шепіт.— Краще привітатися, неначе ми друзі, а потім піти до бару. Я твій зв’язковий тут. Усе матиме не такий підозрілий вигляд, якщо ми випиватимемо.

Він простягнув мені руку. Я вхопив її, тягнучи його ближче.

— Думаю, ти помилився, Джеку,— сказав я, міцно тримаючи його руку у своїй.

— Усе гаразд,— мовив він.— Мені зателефонувала Блу-Гіджаб і описала тебе.

Я відпустив його руку, і ми разом встали, удаючи друзів.

— Її опис був ідеальний,— заявив він.— Вона добре тебе роздивилася.

— Якось це не навіює спокою,— зізнавсь я, поки ми прямували до бару аеропорту.

— Ні, дідько,— відповів він, обіймаючи мене за плече.— У випадку з Блу-Гіджаб краще б це були розмиті спогади.

— А що це за комуністичні зв’язки такі?

— Коли шукаєш бійців, то ворог твого ворога — це хороший початок.

— Що це означає?

— Більше нічого не можу сказати.

Ми розмовляли аж до рейсу. Він розповідав історії, схожі на правду, а я слухав з почуттям, схожим на довіру, але перервав свого нового знайомого, поки він не почав нової історії.

— Навіщо все це?

— Про що ти?

— Ніхто не має зв’язкових в аеропорту,— видав я.— І Блу-Гіджаб запевнила, що моє завдання під загрозою. То що відбувається?

Він довго на мене дивився і, здавалося, збагнув, що моє терпіння рухається в напрямку бурі. Він усе зрозумів правильно.

— Я не можу нічого сказати,— мовив він, відводячи погляд.

— Можеш. І повинен. Що в біса відбувається?

— Відбувається?

— У цьому аеропорту на мене чекає небезпека чи ні? Я в небезпеці? Мене тут пов’яжуть? Викладай або втратиш зуби.

— Для тебе немає жодної небезпеки,— випалив він.— Але ти сам — небезпека. Мене надіслали, аби упевнитись у твоїй адекватній поведінці.

— Адекватній?

— Адекватній.

— Наскільки адекватній?

— Вони не уточнили.

— А ти не питав?

— Ніхто не питає. Ти ж це знаєш.

Ми дивилися один на одного.

— І що б ти зробив, якби я почав неадекватно поводитися?

— Владнав питання з місцевою владою і доправив тебе до Бомбея якнайшвидше.

— І все?

— Присягаюся. Я більше нічого не знаю.

— Гаразд. Гаразд. Вибач за той випад щодо твоїх зубів. На хвильку здалося, що я прямував якраз у пастку.

— Для тебе тут немає небезпеки,— заспокоював він.— Але після повернення не їдь одразу додому.

— Про що ти?

— Просто відрапортуй у компанію одразу ж після повернення.

— А це має якийсь стосунок до того, що моє завдання опинилося під загрозою?

— Я не знаю. Санджай дуже конкретно наказав приїхати до нього. Дуже конкретно. Але він не пояснив.

Оголосили мій рейс. Ми знову потиснули руки, і він розчинився між пасажирами.

Я знайшов своє місце в літаку й замовив два напої ще до зльоту. Я виконав завдання. Усе закінчилося. Це була моя остання місія для санджайської компанії. Я був вільний, і моє серце, мов дурень у небесному замку, співало всю дорогу аж до висоти в тридцять тисяч футів.

Розділ 35

Я повернувся до Бомбея пізно, але «Леопольд» досі працював, і Дідьє, швидше за все, був там. Я хотів відрапортувати. Високий худорлявий зв’язковий в аеропорту сказав мені одразу ж їхати в компанію, що було дивно. У мене було призначено вже усталену зустріч із Санджаєм за двадцять чотири години після повернення. Це був обов’язковий період вичікування на той раз, якщо за мною стежили, і Санджай ніколи не змінював цієї тактики. Але це завдання з самого початку було нестандартне, і все це не мало жодного сенсу. Перш ніж їхати додому чи до Санджая, я хотів, щоб Дідьє розповів про всі події, які відбулися тут за ці дні, а також про те, де зупинилася Лайза.

І Дідьє все розповів, але не там. Ми їхали на таксі в тиші. Дідьє відповідав на всі запитання піднятою рукою. Ми зупинились у тихому місці з краєвидом на мечеть Хаджі Алі.

— Лайза померла,— сказав мені він, дивлячись на неспокійне море,— від передозування наркотиками.

— Що? Що ти таке говориш?

— Її немає, Ліне.

— Через наркотики? Які наркотики?

— Рогіпнол,— сумно відповів Дідьє.

— Ні. Ні.

— Так. Так.

— Цього не може бути.

«Як вона могла померти,— подумав я,— а я цього не відчув, якось не дізнався, не відчув цього?»

— Це факт, мій друже. Її більше немає.

На мене посипалися уламки втраченого часу. Усі ті речі, які я мав сказати та зробити з Лайзою, усі ті хвилини, коли не шанував її, усе проткнуло мої груди. Мене не було з нею наостанок.

— Це не може бути правдою.

— На жаль, це правда, Ліне.

Я відчув, як мої коліна чи то підготувалися кудись бігти, чи то підігнулися. Світ без Лайзи. Дідьє мене обійняв. Ми прихилилися до дамби на узбережжі.

Життєва сила мене полишила і розчинилась у повітрі. Атоми любові від’єдналися від