Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

Я дав йому трохи грошей, попросив попередити, якщо з’являться копи, і піднявся до квартири.

Відімкнув двері, перетнув вітальню і зайшов до спальні. Місце наших сварок і кохання стало гробницею для Лайзи.

Матрац, який вона купила, бо їй сподобався малюнок з морських коників на наматрацнику, тепер лежав без наматрацника, лишилося тільки дві подушки з одного боку і пара зношених і облюбованих Лайзою конопляних сандалій з другого.

За хвилину я перестав витріщатися на те місце, де Лайзин подих зів’яв, і затих, і зупинився, і помер, тож потрібно було відвести погляд.

Кімната була чиста і порожня. Усі Лайзині речі зникли. Я поглянув на кілька моїх речей, що таки залишилися.

Червоний постер до фільму Антоніоні «Фотозбільшення», де мистецтво і байдужість стали смертю і бажанням, а ще дерев’яна фігурка голови коня на підвіконні; мої пояси, що висіли на вішаку для костюмів у кутку; розламаний меч на стінці й кілька книжок.

І це було все — все, що залишилося від мене у квартирі. Без Лайзиних квітів і картин, а ще кольорових саронгів[103], місце, яке було домівкою, стало холодним і самотнім.

«Що таке цивілізація? — одного разу зауважив Ідрис.— Це жінка — вільна жити, як їй заманеться».

— Є її посмертне фото на цьому ліжку,— повідомив Дідьє, стоячи біля дверей.— Воно в поліцейському звіті. Хочеш його побачити?

— Ні. Ні. Дякую.

— Я думав, воно може тебе втішити,— сказав він.— Вона видається там дуже, дуже вмиротвореною. Наче вона просто заснула навіки.

Ми слухали тишу, яка відлунювалася від стін просто в серце. І тільки думка про те фото Лайзиного смертного сну змусила мій шлунок стискатися від жаху.

— Ліне, боюся, що ти в небезпеці,— застеріг Дідьє.— Поліція активно тебе шукає. Якщо дізнається, що ти з’явився в Бомбеї, то одразу ж навідається сюди.

Він мав рацію, і це нарешті мене розбурхало.

— Допоможи мені,— попросив я, починаючи відсовувати від стіни важкого комода.

Ми відставили комода достатньо, щоб можна було відчинити фальшиву задню стінку. Вона здавалася неторканою. Я її відчинив.

— У тебе є довірена людина, яка зможе зберегти мою зброю, купу грошей, кілька паспортів і півпачки найкращої кашмірської марихуани, яка тільки сушилась у Гімалаях?

— Так, за десять відсотків.

— Відсотки лише з грошей?

— З грошей.

— Добре. Виклич свого приятеля сюди.

— Я маю наполягти, щоб він привіз із собою випивку, Ліне. Ти хоч уявляєш, скільки вже спливло годин після мого останнього контакту з алкоголем?

— Ти пив зі своєї фляги буквально три хвилини тому.

— Фляга,— зітхнув він, наче геній, що роз’яснює дитині,— не рахується. Може, йому ще й їжу замовити?

— Їсти я точно не хочу.

— Чудово. Їжа — для людей, які не мають хоробрості зажити наркотики. І їжа знищує половину ефекту від алкоголю. Якось провели тест над п’яною мишею... чи то, може, був п’яний щур...

— Дідьє, просто зателефонуй йому.

Я запхнув кілька згортків з рупіями в одну з внутрішніх кишень свого джинсового жилета, а пачку американських доларів — в іншу. Відрізав шматок кашмірської марихуани, а решту повернув до сховку. Закріпив свої ножі в піхвах.

Знову зачинивши сховок, я повернув комод на місце — на той раз, якщо хтось інший, крім людини Дідьє, зайде до квартири.

Дідьє стояв біля відкритої кухні, шукаючи щось на полицях.

— Невже навіть куховарського хересу немає,— пробурчав він, а потім побачив мене і посміхнувся.— Мій хлопець Тито буде тут за півгодини. Як ти, друже мій?

— Недобре,— неуважно відповів я.

Я дивився на холодильник. Фото, які Лайза причепила до дверей, її світлини, які робив я, всі зникли. Шматки прозорої стрічки залишилися, обрамляючи порожні місця.

Вона наполягла на стрічці замість магнітів. «Я ненавиджу магніти,— заявила вона.— Вони такі підступні».

— Її батьки,— розповів Дідьє,— зібрали всі речі й забрали з собою. Вони пролляли багато сліз.

Я зайшов до ванни та вмився холодною водою. Це не допомогло. Я впав навколішки перед унітазом і позбувся чорної кислоти, що засіла в моєму нутрі.

Дідьє мене знайшов і вчинив по-чоловічому. Він відійшов, залишаючи мене розбитого.

Я знову вмився і поглянув у дзеркало.

Фотографія, яку Лайза припасувала у верхньому куті рами, тепер була розірвана. Лайзине обличчя відірвали, і залишилася тільки моя безглузда усміхнена фізіономія. Я її зняв, пошматував і викинув у сміття.

Дідьє сидів у вітальні, пив міцну чорну каву і смалив міцну чорну кашмірську марихуану. То був Лайзин запас, ідеальний, від якого злітаєш до неба, лише для найбільш особливих випадків, і саме тому я ховав його разом зі своїми речами.

І коли разом з Тито прибуло бренді та їжа, ми випили — разом з Лайзою — за коханих.

Тито допоміг мені знову відсунути від стіни важкого комода.

— Непогано,— вирішив він, коли побачив зброю та гроші.— Десять відсотків.

— Домовилися.

Він почав складати все це добро в мішок.

Це була моя страхувальна сітка в Місті-Острові, внесок у нашу з Дідьє справу, усе, що я мав, за винятком речей у кишенях і наплічнику.

Тито вже збирався зав’язати мішка, але я його зупинив.

— Зачекай хвильку.

Було ще одне місце, куди я не зазирав, а поліція могла недогледіти. У шафі був газовий бойлер. Лайза зробила поличку на поверхні бойлера, щоб сушити деякі веселі грибочки, які привіз їй друг з Німеччини.

Я відчинив двері й обшукав верх панелі. Там була коробка на взуття. Я побачив слова «ПРИЧИНИ ЧОМУ», написані по краю.

Я підтягнув коробку ближче, навпомацки попорпався всередині; рука перебирала пам’ятні дрібнички й фото, наче очерет у ставку.

То були прості речі: тоненький срібний шарф, який був на Лайзі під час нашої першої зустрічі; заводна дитяча іграшка; латунна запальничка «зіппо», яку нам презентував Дідьє як подарунок на новосілля і якою Лайза не дозволила мені користуватися, бо боялася, що я загублю її, і так, мабуть, і сталося б; собачий свисток, яким вона користувалася під час кожної нашої прогулянки по Марін-драйву, щоб можна було привернути увагу кожного собаки на шляху; прес-пап’є, яке я зробив для неї зі срібних кілець; а ще розкидані камінчики, мушлі, картинки, амулети й монети.

Це була коробка нісенітниць, шматочки речей, які не мали