Тінь гори - Грегорі Девід Робертс

— Ні,— сказав він.— Це вона має цим скористатися.

— Блу-Гіджаб вживає гашиш?

— Обожнює його,— розповів Анкіт, складаючи напої та їжу до мого наплічника.— Це наче котяча м’ята. Але розтягуй його якомога довше. Вона починає лютувати, коли він закінчується.

Надворі різко зупинився автомобіль. Тричі прозвучав гудок.

— Уявляй, що вона Дурга — войовнича богиня верхи на тигрові, й поводься відповідно.

— І як саме?

— Будь шанобливим, відданим і наляканим,— мовив Анкіт, серйозно киваючи головою.

— Було дуже приємно, старий-новий друже. Бувай.

Біля дверей я обернувся і побачив, як він усміхається і махає. Я глянув на авто, де Блу-Гіджаб тицяла в мене пальцем і газувала на місці.

Ми з ревом вилетіли з доріжки на трасу, прямуючи на південь до Коломбо. Блу-Гіджаб нахилилася вперед до керма, напруживши руки так, що аж кісточки пальців побіліли.

Після десятихвилинного слухання, як її зуби скрегочуть, перемелюючи перець її люті, я вирішив розпочати діалог.

— Я знайомий з твоїм чоловіком Махму.

— Й отак ти порушуєш безтурботну тишу? Згадавши мого бісового чоловіка?

— Безтурботну? Я бачив більше безтурботності під час допиту.

— Іди до дідька,— без ненависті просичала вона, але трохи розслабилася на сидінні.— Я була... напружена. І не хочу все ще більше погіршити.

Я хотів якось пожартувати, але у неї була зброя.

Вона добре вела авто. Я довго досліджував її стиль, поки ми оминали вантажівки, пригальмовували біля тимчасових бар’єрів і проїжджали круті дорожні повороти. Я обожнюю, коли за кермом людина, якій я довіряю. Це американські гірки, смертельно небезпечні.

Вітрове скло було бульбашкою, що рухалася крізь простір і час. Над автомобілем нависали тіні від дерев, намагаючись втішити нас, коли ліси вже закінчилися, а огороджені будинки стали намистинками на ще одному ланцюжку цивілізації.

— Учора я стріляла в людину,— трохи пізніше зізналася Блу-Гіджаб.

— У друга чи ворога?

— А хіба це має значення ?

— Чорт, так.

— У ворога.

Ми знов поринули в тишу на деякий час.

— Ти його вбила?

— Ні.

— А ти могла його вбити?

— Так.

— Милосердя переважує ганьбу,— сказав я.

— Іди до біса,— випалила вона.

— Уся ця лайка не дуже поєднується з ісламом, правда ж?

— Лайка англійська і тому не рахується, а я — ісламська комуністка,— заявила вона.

— До-обренько.

Вона зупинилась на узбіччі посеред полів і квітів, що вигулькнули з промоклої землі. Роззирнулася й заглушила двигун.

— А Махму мав добрий вигляд?

— Так.

— Справді?

— Так, він мені сподобався. Дуже, взагалі-то.

Вона раптом розридалася. Сльози котилися без перешкод, як дощові краплі, що застукотіли по вікнах.

Вона так само швидко заспокоїлася, витерла очі та почала розгортати пакунок із сендвічами.

Потім знову розплакалась і вже не могла зупинитися. Щось усередині цієї жінки вибухнуло — усе водночас. Я не знав, що це було, я не знав її.

Я помітив у неї біля кутикул півмісяці старого лаку; синця на обличчі, що за розміром нагадував чоловічого персня; порізи на кісточках пальців; аромат свіжого мила на одязі, випраному вручну в пральні готелю; сумку на задньому сидінні, заповнену речами, необхідними для швидкої втечі, але миттю відводив очі щоразу, коли вона помічала, що я здатен дивитися всередину, а не лише зовні.

Але спостережливість тільки дозволила мені побачити сильну, хоробру, віддану дівчину-втікачку, яка ретельно стежить за власною гігієною, але не забере з нігтів останнього кольорового фрагмента дівчини, якою вона була колись. Її чому ще й досі залишилося таємницею, бо будь-чиє чому проявляється лише за близького знайомства.

Я почувався безпорадним і не міг її втішити. У пакунку були серветки. Я віддав їх їй по одній, доки сльози не висохли, а хлипання не зупинилося разом з дощем, що падав навколо нас.

Ми вийшли з авто і стали біля нього. Я спрямував струмочок води з пляшки в її складені човником руки, щоб можна було вмитися.

Блу-Гіджаб стояла так тривалий час, дихаючи повітрям, напоєним пахощами білих квітів на лозах навколо нас.

Ми повернулись до автомобіля, і я скрутив косяка. Блу-Гіджаб зі мною не поділилася, тож я зробив ще одного. Вона і того мені не дала, тож довелося зробити одразу кілька.

Думки понад полями зеленого оксамиту полетіли до зеленіших пасовищ пам’яті: в те місце у нутрі, де душа завжди лишається туристом. І не знаю, які саме спогади танцювали для Блу-Гіджаб у ті хвилини, але для мене то була Карла, яка крутилася і вертілася, танцюючи на вечірці. Карла.

— Я вмираю з голоду,— повідомила Блу-Гіджаб.— І взагалі...

— Я знаю. Якщо я хоч слово про це скажу, ти мене пристрелиш.

— Я збиралася подякувати, але в дідька, так. Передай мені сендвіч.

Вона завела двигуна і виїхала зі стоянки.

— Не хочеш дозволити мені сісти за кермо?

— Я кермую,— сказала вона, знову швидко повертаючись на трасу.— Я завжди кермую. Дай мені сендвіч.

— Який саме ти хочеш?

— Дай мені один з тих «мені-по-барабану» сендвічів. У тебе такі є?

— Цілий мішок, як виявилося.

Вона більше не промовила ні слова. Інколи вона бурмотіла зікри — фрази, присвячені Богу. Одного разу почала голосно наспівувати приспів однієї пісні, але майже відразу знову притихла.

І коли ми зупинилися перед з’їздом до аеропорту в Коломбо, вона просто заглушила двигун і витріщилася на мене, продовжуючи ту довгу мовчанку, нехай як би несподівано та неочікувано це було.

— І-мусініна,— промовив я.

— Творці добра? — переклала вона.

— Ти це повторювала під час поїздки.

— У тебе є інший паспорт?

— Звісно.

— Сідай на перший же рейс. Дістанься додому якнайшвидше. Ти мене чуєш?

— Потрапити додому якнайшвидше. Гаразд, матусю.

— Будь серйозним. Тобі щось треба?

— Ти так і не розповіла, як саме моє завдання опинилося під загрозою викриття.

— І не скажу,— спокійно заявила вона.

— Ти потайливіша за кореспондента агенції «Ройтерз». Тобі про це ніколи не казали, Блу-Гіджаб?

Вона почала хихотіти, і я радів цьому.

— Іди. Вже.

— Стривай,— сказав я.— Хочу тобі дещо віддати. Але якщо я це зроблю, пообіцяй дещо.

— Що... саме?

— Пообіцяй мені не стріляти в Махму... знову. Принаймні не через щось, пов’язане зі мною. Хлопець мені подобається.

— Я ж за нього вийшла,— прогарчала вона.— Але добре,