Том 12 - Леся Українка

Клімат телавський було зіпсувався і півфевраля було з туманом і з усякою капостю — того, певне, і я розкисла сугубо,— а се остатній тиждень знов порядно і на весну похоже, тільки все ж вогко, бо по ночах дощ. Сніг уже давно щез, і се добре, бо з нього тільки болото. Тут уже починають городи копати. З наших мрій про свій город і т. д., очевидно, нічого не буде, бо не маємо сили того всього врядити,— обійдеться якось і так! Перший тиждень посту тут не було ні м’яса, ні риби (риба тут вважається скоромною!), тільки й виручали кури. Шкода, що ми вина не п’ємо...

Поцілуйте за мене папу і частіше пишіть за його здоров’я, а то я дуже журюся. Чом не пишете, який там нащадок у Микося? Обох Михалів і вас обох цілую. Кльоня кланяється всім. Як Дорині діла? Міцно цілую всіх.

Ваша Леся

156, ДО Г. М. КОМАРОВОЇ

23 березня 1909 р. Телаві

...Живемо ми тута трохи більше як два місяці, а вже дві квартири перемінили. Тут таки трудненько врядитись скільки-небудь «по-європейськи», бо тут таки недармо Азія. «Проза життя» тут здобувається тяжко, зате поезію і здобувати не треба, сама оточає навколо; от з моєї хати видко весь Дагестан, величний білоголовий кряж, він далеко, верстов за сорок, але в ясні дні й місячні ночі він присувається так близько, що аж страшно робиться, він тоді, наче привид новоствореного світу, здається легшим від хмар і прозорішим від льоду... По другий бік у нас Гамборські гори, теж чималі, але проти Дагестану — то вже ідилія. В самому Телаві багато руїн старосвітських (це була колись столиця царів Кахетії), посеред міста ціле замчище з вежами, з зубчастими мурами, воно мені нагадує Луцький замок і моє «отрочество»... І в кождім куточку міста є своя руїна — то давня каплиця, то церква сторожова. Але, крім руїн, є ще багато новітніх пусток, що лишились, либонь, після великого лихоліття і не встигли покрити поезією давності своїх злиднів. Багато тут садків і виноградів (тут люди тільки вином і живуть), але то переважно по краях міста, а в середині тісно, камінно і брудно — по-азіатськи...

Люди — грузини-кахетинці — привітні й гречні, та рідко приходиться з ними як слід розговоритись, бо здебільшого вони тільки свою рідну мову знають... Ми мало з ким знайомі, живемо більше самі з собою та з своєю бідою.

Мучить дуже так далеко жити від свого краю та від родини, звістки про папину слабість просто вбивали мене...

Щодо мене, то і тутешній лікар так, як Ізраелі, не квапиться приступатись до мене з туберкуліном і взагалі воліє мене ніяк не зачіпати, бо людей з такою «рідкою» слабістю, як у мене,— він сам признається,— бачив тільки двох за весь свій вік і не знає, як з такими обходитися. Тим часом се шкода, що нема хоч яких паліативів, бо досить мене мучать всякі болі в поражених місцях і те, що раз у раз нудить (сього торік не було), але, видко, окрім Єгипту, нема мені лікарства, бо приписаного мені іхтіолу не приймає мій організм, а від сироліну виразних наслідків не бачу. Через те я все марю про Єгипет, хоч то ще річ далека (на весну ж туди не їдуть, а літом там, кажуть, витримати не можна), але вже збираю відомості про нього. Оце виписую собі Бедекера (Guide cTEgypte х), а крім того, хотіла б я ще й через людей допитатись, де і як там саме живуть і лічаться хворі люди... Мені вже хочеться скоріш мати відомості про Єгипет, щоб мати виразне поняття, коли і з якими засобами треба туди збиратися, так мені наче було б легше жити (се, може, просто каприз хворої)...

...Вже, видко, мені на роду написано бути такою princesse lointaine 99, пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там... Отак все посуватимусь далі та далі — та й зникну, обернуся в легенду... Хіба ж це не гарно?..

157. ДО РОДИНИ КОСАЧІВ

13 квітня 1909 р. Телаві 31/111 1909

Любії мої всі!

Не писала я вам сими часами за клопотом, не так передсвятковим (хоча й той був силою речей неминучий), як письменним: готувала дещо до друку — а вже завжди буває, що хоч роками яка робота тягнеться, то все in der zwolften Stunde 100 спішка бере, аж голова морочиться. Тепер уже хочеться дещо нове починати, але не знаю, чи се не зостанеться тільки заміром. Тижнів зо три в марці була у нас така чудова весна — цвіли сади, фіалки навіть попідтинню скрізь синіли,— що я «воспрянула духом» і думала вже забути зимові напасті. На мене ва-раз же впливає тепло, роблюся вдвоє здоровша. Коли се з благовіщення повіяв вітер з Дагестану, наніс холоду (всього від +5° до +9° R буває сими днями), надворі роздощилося, і я зпов трохи кисну, хоча не в такій мірі, як зимою, бо жар буває рідко і болі менше, та й так почуваюся ліпше. До того ж подає одваги думка, що вже сей холод недовгий. Кльоня наче теж трохи ліпше мається з горлом, але, може, се тому, що з 25-го не ходить на службу свята ради. Ну, сяк чи так, у нас хоч «слава богу, нічого нового».

Спасибі вам за звістки про папу. Коли б то він гаразд поправився! Що то значить, що він не хоче пити ліків? І яка то пухлина у нього — де саме?

Ми були б несказанно раді, любая Лілеєнько, якби ти справді приїхала до нас. Може б, ти тут навіть ліпше відпочила, ніж в Одесі, бо там все ж завеликий клан для тихого літнього відпочинку. Тут природа чудово гарна (се тепер ще замітніше, ніж зимою) та й урядження в нас тепер уже трохи налагоджено — тобі, я думаю, не було б у нас погано. І Михальові не було б нудно, бо є відповідна компанія в сусідстві — грузинятка дуже меткі та моторні.

Оксаночку, хоч пізно, «здоровлю усім гараздом» і радуюсь, що її діла з консерваторією та й здоров’ям добрі.