Том 12 - Леся Українка

Ну, та мені особисто не жаль тепер ні часу, ні клопоту, покладених на сю справу: одно, що я дедалі більше впевняюся в нагальності справи рятування дум, а друге, що кобзар Гончаренко незвичайно інтересна людина і 8 етнографічного, і навіть з белетристичного погляду, так що я почуваюся цілком нагородженою за клопіт тими кількома днями, про-бутими в його товаристві. Приємно мені теж, що нам удалося схопити у фонограф акомпанемент бандури до дум і чисто музикальні номери його репертуару,— не знаю лише, чи досить воно вийшло виразно для записування на ноти, а для слуху воно виходить так добре, як тільки може виходити па сій недобрій машині. Гончаренко грає ліпше, ніж співає,— в музиці він віртуоз межи простими бандуристами — співати ж у 70 літ ніхто не може добре. Коли б тільки валки доїхали в цілості і не попсовані!

За день — за два виїжджаємо на Кавказ. Адреса моя там: Тифлис, Судебная ул[ица], Йвану Клементьевичу Савицкому, для JI. Квитки.

З найщирішим поважанням

Л. Квітка

27. XII ст. ст. 1908 р. Тифліс.

9 січня 1909 р. Тбілісі

153. ДО Ф. М. КОЛЕССИ

Високоповажаний добродію!

Дякую за сповіщення про мою посилку (приємно, що вона дійшла неушкодженою). Досі не надіслали ми текстів, бо не мали часу і змоги переписати — посилку ми злагодили вже в самий день від’їзду з Ялти, а потому дуже довго їхали, мали багато різного клопоту, приїхавши сюди, і внаслідок всього я захорувала так, що ледве тепера трохи одужала. З сим листом посилаю Вам замітку про стрій бандури і т. і., зладжену моїм чоловіком. Решту валків (посилкою) і тексти дум (бандеролькою) пошлемо Вам (на Вашу адресу) в найближчім часі.

Дякуємо обоє за поздоровлення і бажаємо всякого добра. З правдивою пошаною

JI. Квітка

P. S. Мій чоловік просить переказати Вам одне своє спостереження, що, думає він, може бути не без значення, коли не для самої записі, то для Ваших теоретичних уваг, а саме: коли весною 1906 р. у Києві Кравченко співав свої думи, то кінець кожного більшого музикального уступу він модулював в мажор. Мій чоловік не пам’ятає вже, з котрої саме ноти починалась та модуляція, але те пам’ятає, що зображене у присланій од Вас записі закінчення

з часом відмінює де в чому манеру виконання або, може, і в близькім часі співає то так, то інак, в залежності від настрою. Щодо природи сеї модуляції, яка придає відповідним місцям надто урочистий характер, то про се гіпотеза мого чоловіка така: спочатку, може, така модуляція

уживалася тільки на самому кінці думи (славословіє або многолітіє), де сей мажор дуже до речі, а потім Кравченко через брак тонкого смаку чи такту почав надуживати сей прийом.

Л. Я.

154. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

19, 22 лютого 1909 р. Телаві 6/11 1909 p., Телав

Люба мамочко!

На сей раз уже знов я припізнилася з листом і прошу пробачити мені (а за минуле «не признаю себя ви-новной», бо я писала щось разів із 5, а мені ніхто ні разу). З Тифліса не писала через слабість, про яку писав тобі Кльоня, вона і фізично, і морально відбирала мені змогу писати. Сей же місяць теж з подібних причин не писалося. Спочатку був чималий клопіт з квартирою та з урядженням (бо прийшлось же і меблі купувати), потім я кількома наворотами слабувала та й тепер маюся неважно — видно, так воно й буде, поки не настане справжнє тепло.

На сей раз се вже не з «дыхательными путями», а таки з нирками прикрощі — нічого грізного, але так, як і торік зимою, то жар, то болі, то кров, а все виснажує і наводить якусь апатію, так що трудно примусити себе до якоїсь ініціативи,— коли що й роблю, то більше з крайньої безпосередньої конечності, а «воля» дуже мало працює. Зрештою, бувають часом lucida intervalla. Раз я розігналась і пішла гулять за місто, заінтересувавшись гарним видом на Дагестан (його звідси видно прекрасно), але тоді ж набрала в калоші снігу, простудилась і була кілька день слаба вище середнього. Потім вернулась до своєї зимової «норми». Морально ж мене дуже пригнітає те, що у Кльоні катар горла все не проходить, що служба йому дається дуже трудно і що я страшенно боюся за нього: живем наче на вулкані... Через се буває такий настрій, що справді рука не здіймається писати листів, бо розводити марні жалі я не люблю, а коли, окрім жалів, ніщо на думку не йде, то зостається тільки мовчати. Остатніми днями я, зрештою, якось трохи заспокоїлась — видно, і на вулкані жити можна до якоїсь міри звикнути — і написала навіть, духу набравшись, невеликий драматичний етюд, а се і до листів взялася. Перший лист до тебе, а чи стане енергії і на многі інші, котрі слід написати,— не знаю. Дуже я лиха на себе, що так інертно поводжуся з писанпям листів, бо через те і сама їх мало отримую, а се дуже прикро, надто сидячи в далекій стороні (тут же і по географії вже друга частина світу, бо се ж А з і я справжня, а не «Азія»). Прикро от, що нічого далі не знаю, як здоров’я папи і чи він в Києві, чи в Колодяжному. Та й багато про що хотілось би знати. Отримала од Лілі афіші «Блакитної троянди» і вечора, без листа. Кльоні родичі писали, що публіки було на обох орудах багато, але що критика київська «Блакитну троянду» дуже не вхвалила. Все ж — слабость авторська! — мені хотілось би і ті неприхильні «отзывы» бачити.

Та се я пишу про те, що було б мені цікаво, а сама нічого цікавого для тебе не пишу, та се вже звичайна вада моїх листів. Тут, правда, цікаві переважно пейзажі, а життя тутешнє ми ще мало знаємо, і то поки що не з найцікавішого боку. Пізнали, що тут дуже трудно знайти серед зими квартиру, що тут все дорого і багато самих звичайних речей нема зовсім (наприклад, пшона, яшних круп і сухих дрожджів), часом тижнів по 1V2 нема нігде масла, і тоді треба самим його колотити, збираючи з купованого молока; у піст, кажуть, не продаватиметься м’ясо (принаймні першого і страсного тижня); нема будинків з подвійними вікнами (хоча мороз і сніг є, і частенько — правда, і той і