Том 12 - Леся Українка
Я думаю, що в стані мого здоров’я нічого безпосередньо небезпечного нема, тому сподіваюсь, що і вас такі звістки не повинні дуже турбувати. Для мене все це тільки служить ознакою, що вже на ту зиму, хоч би й як я поправилась за літо (певне, поправлюсь, бо й тепер як коли ліпша погода, то й мені ліпше), то нічого піддаватись оптимізму, а таки треба вибратись у Єгипет, тоді, може, й гаразд поправлюсь. На ту зиму вже і Кл[оьня] могтиме зо мною поїхати, бо як просидить тут рік, то йому вже можуть дати одпуск. Се не то щоб «для компанії» мені, а таки й йому треба щось радикальнішого для горла — може єгипетська сухість поможе. Той лікар, що тут його оглядав, казав, як і тифліський горловий спеціаліст, що найкорисніше було б йому змінити професію на якусь таку, де б не треба було говорити (яка ж може бути така професія, надто для того, хто не може багато писати?), а коли вже се не можливо, то слід змінити клімат на сухіший, а поки що старатись поза службою якнайменше говорити, а то й зовсім не говорити. Казав, що се не туберкульоз горла (бо нема ні ранок, ні інших ознак), а тільки катар, чи навіть хронічне перетомлення голосових зв’язок, що ніби часто буває у людей, нахильних до великого кровохаркання, після таких криз, як-от Кл[ьоня] перебув у сентяб-рі; що се річ уперта і вимагає уваги та обережності, хоча і вигойна. Радив він Кл[ьоні] вприскувати туберкулін і навіть предлагав, що спровадить того туберкуліну сюди з Петербурга, як тільки стане тепло (туберкулін сей не можна перевозити по холоду, бо псується); він каже, що і горло скоріш поправилось би, коли б радикально вилічити легкі. Та ми все-таки трохи опасаємось, бо чували, що ніби се спосіб небезпечний власне для людей з нахилом до «кровоизлияний»,— чи ти, Лілеєнько, не знаєш, як саме з тим справа стоїть? Сей лікар думає, що при нормальній t°, як у К[льоні], можна безпечно вприскувати туберк[улін], але він признається, що сам його ще не вприскував нікому, а тільки з літератури знає, як се робиться. Ялтинські лікарі чомусь не пробували того на Кл[ьоні], хоч взагалі там туберкулін широко вживається і тими самими лікарями. Мені ж і сей лікар, видимо, не одважується сього вприскувати, бо взагалі воліє мене не зачіпати, а Ізраель казав, що мені можна б се спробувати тільки в клінічних умовах. Ся тема для нас сьогодні особливо гостра, бо сьогодні Кл[ьоня] чогось нездужає і навіть лежить — щось у грудях недобре (болить), хоча поки що нічого особливо лихого нема. Сьогодні я виразно побачила, що якби я справді поїхала, то Кл[ьоня] був би зовсім безпомічний в разі чого (а тепер же грізний март насувається!), і се мене найбільше мучило б. Правда, і сама я могла б вам привезти в своїй особі тільки клопіт (як тоді, коли чучвіріла два тижні, приїхавши з Берліна). Адже по приїзді з Ялти в Тифліс мені було так, що один лікар уже казав, що се «верхушечный процесс» відновився, та ще й в обох легких. Положим, се було вже фальшивою тривогою, як потім вияснилось, але тоді можна було тому повірити. Що правда, то правда, а тільки як се прикро почувати себе прикутою до місця!.. Та от я тепер боюся, що після такого листа ви вже не будете мені писати по правді, як дома що негаразд буде. Тільки я вас прошу, любії мої, не вважати ні на що і таки писати правду. Бо раз, що її все одно, як бачите, сховати не можна — завжди може хтось ненароком «видати»,— друге, що більше потіхи з добрих звісток, коли взагалі є певність, що все пишеться по правді, а третє, що до всякого лиха треба відноситись як до фатуму, що його ніякими «умолчаниями» не поправиш — я вже починаю звикати так відноситись,— і, нарешті, мені найприкрішою була б власне моральна розлука з вами, себто, коли б я не могла вже й на просторах сих ділити з вами добро і лихо. От тому я сама подаю приклад писання по щирості і на сей раз пишу все, як єсть, хоча, певне, вас воно може засмутити. Зате, як тільки мені поліпшає виразно, я вам теж напишу, і можете тоді впевнятися на таку звістку.
Груш[евському] я вдруге не писала — все через ту мою хоробливу інертність та ще й через те, що лист знов міг би заблукатись, ловлячи сього дуже рухливого адресата. Я в пропавшому листі писала до його прохання дати роботу у «Вісн[ику]» Козловській-Кибальчич в виді якого довгого перекладу з італьянського (може робити і по вибору редакції, може й сама вибрати щось цікаве з Малійської] белетристики) — се, звісно, коли «Вісн[ик]» потребує такої роботи. Оце і був зміст мого листа, що мав значення більше перед початком року, а не тоді, як уже назбирано матеріалів. Але, може, й тепер з моєї просьби можлива якась користь, то прошу її переказати або Гру-ш[евському], або тому, хто тепер редагує «Вісника», се, звісно, якщо вам є змога піти до «Вісника».
Я мушу просити вас (та перекажіть і іншим, хто схоче писати до мене), щоб не писали мені «одкриток», а хоч би й які маленькі картки вкладали таки в конверт, бо тут на пошті дуже паскудні звичаї: і Кльоня і наша служниця бачили, як поштові чиновники прилюдно читали «открытую корреспонденцию», розглядали на їй картинки і вголос подавали всякі коментарії, не раз навіть безсоромні. З уваги на се мені було б прикро, щоб вони могли хоч що-небудь прочитати з моєї кореспонденції. От через се наважилася посилати всі листи заказними, хоч се і дорожче і невигідно (тут рекомендована] пошта ходить тільки двічі на тиждень),— інакше листи рискують пропасти: у Кльоні вже
