Том 6 - Леся Українка

Скажи, що пе ходила.

А л ь б і н а (так само, хитаючи головою)

Гірше буде.

JI ю ц і л л а

(раптом завваоюае у міма в руках свою рибку. Радісно)

Дай, дай сюди! Ти де її знайшов?

Мім не рушиться, спокійно роздивляючи майстерно зроблену

рибку.

Дай. То моя!

(До Мартіана роздраоюнено.)

Чому се він не слуха?

Він варвар теж?

Мартіан

Ні, він глухонімий.

(Бере од міма рибку і подає Люціллі, вона втішно притискає рибку до серця і цілує її.)

JI ю ц і л л а (глянувши на міма)

То він страшний!

Мартіан

Ні, чим же він страшний? Він добрий і покірливий, він буде тебе носити на руках, як схочеш.

(На мигах питає міма, чи буде він носити Люціллу на руках. Мім потакує головою і всміхається привітно Люціллі. Вона теж усміхається.)

JI ю ц і л л а (до Мартіана)

Звели йому, щоб відчинив ворота.

Здається, з сього боку видко море,— я подивлюсь.

Там вулиця, дитивко; там ходять люди, будуть заглядати.

JI ю ц і л л а ( злякано)

А ти боїшся? Певне, тута люди камінням кидають у християн?

(До матері.)

Щоб ти мені ніколи не ходила на вулицю! І в церкву не пущу.

І щоб ніякі люди не ховались у нас в кімнаті! Чуєш? Я не хочу!

А то заслабну гірше та й умру.

Ал ьбіна

Нехай господь боронить! Не тривожся.

Куди ж я тут піду? Кого сховаю?

Я ж незнайома тут ні з ким.

JI ю ц і л л а

У церкві

пізнаєшся одразу з усіма.

(До Мартіана нервово, дедалі все більше бентежачись.)

Ти, дядечку, пе зпаєш... то давно ще, як я була маленька... все мій татко ходив до церкви та й ходив... І люди у нас ховалися... А раз... вночі... прийшла сторожа, тих людей забрала...

І татка з ними... І в темницю татка замкнули... мучили... пекли залізом... а потім... до стовпа його прибили і... і...

(Задихається, хапається за груди, стогне.)

А л ь б і н а (кидається до неї)

Люціллочко!

Води! Води!

Мім по знаку Мартіана подав їй води.

JI ю ц і л л а (напившись і полежавши тихо, до матері)

То ти не підеш?

А л ь б і н а

Не піду, дитинко, нікуди не піду, з тобою буду.

JI ю ц і л л а А люди? Може, дядько їх ховає?

Мартіан

Ні, в мене не ховається ніхто.

І ти не бійся, нас ніхто не займе.

Мене тут поважають.

JI ю ц і л л а (зітхає з полегкістю)

О, се добре! (Закриває очі.)

Якби хоч рік пожити так спокійно,— я б видужала, мамо.

Мартіан

Дай-то, боже!

Не рік живи, а хоч і до заміжжя.

JI ю ц і л л а

Який ти добрий, дядечку... Щаслива Аврелія! У неї татко є...

(В голосі її бринять сльози.)

А л ь б і н а (до Мартіана)

Дозволиш занести її в кімнату?

Вже вечоріє.

Мартіан

Певна річ. Там досі прибрали вже й вечерю зготували.

Ви будете вечеряти в кімнаті чи у триклінії? *

А л ь б і н а

Вже ж там, де ти.

Мартіан

Я не вечеряю. А ще до того роботу наглу маю. Ось я зараз скажу, щоб занесли Люціллу.

Л ю ц і л л а

Ні!

Сама піду.

А л ь б і н а Тобі ж се трудно, доню.

Л ю ц і л л а

Сама піду! Бо се поганий знак, щоб на руках несли в нову домівку.

А л ь б і н а

Се хто ж тобі сказав?

Л ю ц і л л а

Сама я знаю, бо так уносять тільки в шлюбну хату або в гробницю.

А л ь б і н а

Бог з тобою, люба!

Мартіан

Як ти вже віриш в тії забобони, то думай, що якраз ти вийдеш заміж, гостюючи у мене.

Ні, не те.

Бо в християн не вносять в шлюбну хату, то тільки в ідолян,— я ж християнка.

Мартіан То не повинна вірить в забобони.

JI ю ц і л л а (уперто)

Я все-таки сама піду.

(Вилазить з лектики, Альбіна їй помагає. Вилізши і зробивши кілька кроків, Люцілла спиняється і скрикує.)

Ой боже!

А л ь б і п а Що? що тобі?

Люцілла

А нащо ж я далася внести у браму?

(Стогне і хлипає.)

Альбіна

То ж нічого, доню, то ж тільки в перистиль, у двір, не в хату.

Люцілла (спокійніше, але неймовірно)

Ти справді так гадаєш?

Альбіна

Вжеж, єдина!

І не гадаю, а напевне знаю: в Єгипті зветься домом все обійстя, а тута перистиль — то ще не дім.

(Виводить дочку, стиха розважаючи, бічним проходом у дальші кімнати.)

Мартіан, провівши Альбіну і Люціллу, зараз вертається і дав мімові на мигах розпорядок, щоб подав гостям вечерю, а сам іде

в таблін працювати, але, завваживши, що там уже не видко, а в лампі нема олії, виходить знов у перистиль. Поки мім вештається почерез перистиль, носячи вечерю гостям з кухні в дальші кімнати, Мартіан в ті хвилини, коли зостається сам, заходить в кімнати своїх дітей; з Авреліїної кімнати виносить стрічку і квітку лілеї, з Валентової якісь таблички, несе їх, прикриваючи тогою, і ховає в табліні в скриньку.

А л ь б і н а

(підходить до завіси в табліні. В руках у неї мисочка з якоюсь стравою і чарка з вином)

Я заважаю, Мартіане? Вибач, я на хвилинку. Чи нема у тебе з алое ліків?

Мартіан

Та, здається, єсть.

Нехай запалять світло — пошукаю.

Виходить і, перейнявши міма, показує йому, щоб засвітив світло. Той приносить олію, наливає в лампу Мартіанову і в ліхтарню коло клепсидри, потім приносить запалену скіпку і засвічує світло в табліні і в перистилі. Мартіан з Альбіиою тим часом розмовляють.

Мартіан (угледівши в Альбіни страву й вино)

Се що? Ти принесла мені вечерю?

А л ь б і н а

(ніяковоу поставивши принесене на лавку)

Та... се Люцілла конче папосілась, щоб я твоїм пенатам * віднесла.

Мартіан Я ж пе держу ні олтаря, ні статуй.

А л ь б і н а

Я їй казала те — не хоче слухать.

«Ти, каже, тільки