Том 6 - Леся Українка

Мартіан

Як то сумно, сестро!

Твоя і Фестова дочка шанує не бога справжнього, а ті привиддя!

А л ь б і н а

Вона шанує бога і боїться, але у неї страх, ні, просто жах перед усім, що їй здається грізним чи таємним... Се — лихо, Мартіане, палюча, люта рана в мене в серці, те марновірство! Але що ж я вдію?

Ти ж бачив сам... Є матері, що можуть самі своїх дітей на смерть віддати за віру, але я... Ти, Мартіане, либонь, мене осудиш?

Мартіан

Ні, Альбіно,

я не суджу нікого.

А л ь б і н а

їм вже легше, тим матерям,— їх діти раз конають, раз терплять муку, а моя — щоденно...

Мартіан І відколи ж се так?

А л ь бі н а

Від смерті Феста. Сім літ уже караємось отак.

Вона-то й народилась дуже квола, бо я тоді таке життя тривожне провадила... Мені здається часом, що я таки проти Люцілли винна,— я кидала те хворе немовлятко для служби вірі, я його труїла своїм перегорілим молоком.

Ой, я її струїла ще в утробі своєю кров’ю, що горіла палом надземних поривань!.. Але вже потім, як батько їй умер, сконавши в муках, мені здалося — господи, прости! — що вже моя родина заплатила кривавий довг. Я більше не могла те сиротятко мучити... Ой брате!

Не думай тільки, що душа моя на тому заспокоїлась, ой, де ж там!

Моя душа в довічную неволю попалася, але, на жаль, не вмерла...

Мартіан

Чому «в довічну»? Ти ще можеш, сестро, дістатися на волю.

Альбіна

Як умру?

Мартіан

Та ні, ще тут, на сьому світі.

Альбіна

Брате,

як можеш ти мене сим потішати?

Я маю прагнути дитині смерті?!

Мартіан

Не смерті, лиш одужання. Люцілла одужає, за когось піде заміж, а ти сама тоді знов будеш вільна.

Альбіна тяжко зітхає, безнадійно махнувши рукою.

А л ь б і п а

Дай боже, Мартіане, щоб ніколи ти не зазнав такого лиха з дітьми!..

Мартіан ( глухо)

Я, може, гірше знаю.

Альбіна

Що ти кажеш?!

Мартіан

Ти для дитини занедбала віру, я ж — навпаки.

А л ь бі н а

Ти видалив дітей за ідоляпство з дому?

Мартіан

Християни у мене діти, але тяжко їм в такому домі, де не тяжко жити хіба глухопімому.

А л ь бі н а

Не збагну я...

Мартіан

Ти можеш обіцяти з легким серцем своїй дочці до церкви не ходити, поки ви тут гостюете, бо й сам я до церкви не ходжу.

А л ь бі н а

Ти відречений?!

Мартіан

Ні, гірше — потайний. І так я мушу.

Така громадська воля. Сих кайданів душа моя не скине, поки в тілі.

Мовчання. Альбіна стискає братові руку.

Голос Люцілли

(здалека)

Ну, мамо! де ти?

Альбіна

(відзивається)

Зараз, зараз, доню!

( Заспішивиїись.)

Дай ліки, Мартіане, я піду.

Мартіан виносить з табліну слоїчок. Альбіна бере і йде до дочки, Мартіан віддав мімові страву й вино, що принесла Альбіна, і дав знак винести геть. Мім виходить,

Повна тиша. В перистилі світло з ліхтарні вже бореться з темрявою, що напливав з кутків. В табліні Мартіан сидить, похилившись над працею. Раптом чутно наглий тривожний стукіт у браму. Мартіан зривається і біжить до брами.

Мартіан (ще на ході)

Хто там?

Голос за брамою

Се я — Ардент... сховай мене!

Мартіан одсуває кватирку в хвіртці. Крізь кватирку, при мінливій смузі світла з ліхтарні, видко бліде, спотворене, скривавлене обличчя Ардента.

Мартіан

Що сталося?

Ардент

Я статую розбив.

Мартіан сплескує руками.

Вони побачили... женуться... пробі, сховай менеї

Мартіан

Не можу я. Не смію.

Тут лікар близько, забіжи до нього,— йому се безпечніше, та й тобі.

А р д е п т

Я не дійду... Я весь зіходжу кров’ю... побитий... скаменований... На бога!

Рятуй мене! Згадай Христові рани!

Мартіан

Не смію, сипу.

Ардент

Так я син тобі!

Мій батько доручив мене...

(Спиняється, прислухається, здалека чутно рев юрби і тупотіння її ніг.)

Ой, швидше

пусти мене!

Констанцій

(вибігає з своєї кімнати, що зараз коло брами)

Патроне, я сховаю Ардента в себе в хаті.

. Мартіан

Ні, не можна.

Твоя кімната в мене в домі.

Констанцій

Пробі!

Патроне, він сконає під порогом!

Пущу його! Дивитися несила!

Вони ж його уб’ють, розірвуть, стопчуть!

Мартіан мовчки удержує його за руку, щоб не відсував засуви, Констанцій силкується визволити руку, пориваючись до брами.

А р д е н т

Пусти мене!

Мартіан Не можу я пустити.

А р д е н т

Господь тебе не пустить в царство боже!

Будь проклятий! ПілатП *

(Зникає з кватирки. Рев юрби ближчає.)

Мартіан

(випускає Констанція)

Арденте! Сину!

(Береться сам до засува, щоб відчиняти, але сильний стукіт скількох кулаків у браму вражає його і він спиняється.)

Мартіан (тремтячим голосом)

Хто стукає?

Скілька голосів Сторожа і народ!

Мартіан (намагаючись опанувати собою)

Чого вам треба?

Один грубий голос

Ти сховав злочинця! Мартіан

Якого?

Той самий голос Сам ти знаєш! Одчиняй! Альбіна (вибігає)

Що тут таке?

Мартіан

Йди, сестро, до Люцілли, я, може, якось одверну біду.

Альбіна виходить.

Мартіан (вже твердо)

Не мушу я пікому відчипяти, крім слуг закону.

Голос

То пусти сторожу.

М артіан

А хто мені запевнить, що юрба не набіжить у дім?

Голос

Центуріон

міських вігілів.

Мартіан

Ти?

Голос Так, я.

(Той же голос промовляє до юрби.)

Гей, люди!

Не йдіть за нами. Краще пошукайте, чи не побіг він вулицею далі.

(Згодом до Мартіана.)

Тепер безпечно відчипяй.

Мартіан одчиняв. Сторожа входить у перистиль, попереду

центуріон.

Мартіан (до центуріона)

Прошу вас,

без галасу чиніть повинність вашу,— у мене в хаті хворі.

Сторожа розходиться по кімнатах навколо перистиля, обшукув таблін, заходить ліворуч в помешкання для рабів і з лівого проходу виводить міма й воротаря. Інші вігіли задержують

Констанція.

Центуріон (показуючи на задержаних)

Мартіапе!

Се хто такі?

Мартіан

Сі два — мої раби, а се — мій писар.

Центуріон (до сторожі)

З їх ніхто не схожий

з утікачем?

Дехто з сторожі

Та де ж там! — той побитий, весь у крові, та й постать в нього інша.

Центуріон махав сторожі рукою, зловлених випускають. Центуріон подається до проходу праворуч. Мартіан його переймав,

Я вас просив би лиш в одну кімнату не входити, бо саме там недужа.

Центуріон

Ну,