Том 6 - Леся Українка
(До сторожі.)
Скрізь шукайте!
Сторожа йде в прохід, одтіснивши Мартіана набік, так що він не встигав пробитись наперед.
За хвилину чутно проникливий крик. Люцілла в білій нічній туніці з широкими рукавами вибігає.в перистиль, за нею стривожена Альбіна. Мартіан поспішає за пими.
Альбіна Куди ти, доненько?
Люцілла
(метушиться)
Де нам сховатись? (Натрапляє на лектику і влазить туди.)
Ховайся, мамо! Лізь сюди, до мене!
Альбіна
Та нащо ж?
Люцілла Забере тебе сторожа!
Альбіна То не сторожа... то...
(Стиха до брата.)
Ой Мартіане,
що їй сказати?
Мартіан
То... до сина гості...
легіонери...
Люцілла (здавленим голосом)
Ні! Неправда! Ні!
Чутно брязкіт зброї, сторожа вертається в перистиль. Люцілла поспішно засувається завісами.
Центуріон А тут ви скрізь шукали?
Один вігіл
Скрізь.
Люцілла видає глухий стогін. Центуріон підбігає до лектики. Центуріон
А хто тут?
Альбіна (хапає його за руки)
Молю! благаю! не дивись!
Ц ентуріон
Я мушу.
(Розсуває завіси і заглядає в лектику. Люцілла з хрипким криком підводиться і зараз о/се падає зомліла.)
Центуріон (до Альбіни, трохи збентежений)
Прости, матроно, я не знав...
У браму знов стукають.
Голос за брамою
Стороже!
Знайшли його! знайшли! Ось тут він! тута!
Центуріоп (до Мартіана, ввічливо)
Пробач нам, пане, за таку турботу, але ж ти знаєш, ми повинні.
Мартіан мовчить. Центуріон дає знак сторожі і виходить укупі з нею за браму.
Альбіна
(що заходжувалась тим часом коло Люцілли, скрикує)
Боже!
Вона холоне!
Мартіан
(нахилився і собі до Люцілли, здригнувся і швидко одвів Альбінині руки від Люцілли)
Ні, сестричко, ні... вона зомліла...
(Робить знак рабам, вони виносять лектику з Лю-ціллою праворуч.)
Альбіна (б9ється у нього в руках)
Ой, пусти, пусти!
Мартіан Та я ж іду, я, сестро, йду з тобою.
Виходять праворуч.
Раби вертаються, воротар виходить ліворуч, мім лишається
в перистилі.
Згодом чутно тяжкі ридання Альбіни.
Мартіан виходить і стукає в двері до Констанці я, той виходить з кімнати.
Мартіан
Прошу тебе, заклич яких сусідок,— не можна ж так її лишити з трупом.
Констанцій
Невже твоя небога вмерла?!
Мартіан
Так.
Констанцій Спокій її душі... Іду, патроне.
(Виходить.)
З Леся Українка, т, 6 65
Мартіан іде до Альбіни. Мім тим часом спокійно поправляє світло в табліні і в перистилі, поглядає на клепсидру, зарівнює коло неї розтоптаний та зритий ногами пісок. Констанцій проводить двох ж і п о к через перистиль у правий прохід, щось їм пошепки говорячи на ході; вони смутно похитують головами і зітхають. Провівши жіпок, Констанцій вертається в свою
кімнату.
Мартіан
(проводить А льбіну попід руки і садовить її на лавку далі од світла.)
Сядь тут, сестричко. Матері не слід дивитися на ту сумну роботу.
Альбіна плаче у нього на плечі.
А л ь б і п а (спиняючи плач)
Вона казала правду...
(Знов плаче.)
Мартіан
(тихо)
Що?
Альбіна
Навіщо
внесли ми на руках її в сей дім!
(Плаче дужче.)
Мартіан
Не треба думати такого, сестро,
Се божа воля.
Альбіна
Правда, Мартіане, господь мене карає по заслузі, бо я відступниця! Раба лінива!
Мартіан
Господь наш милосердний. Се не кара.
Се він свою дитину заспокоїв, він дав спочити їй від мук тяжких.
Альбіна
(після моменту стишення знов вибухнула плачем)
Ой доненько! А за що ж ти мене скарала так?
(Раптом уриває, одхиляється від Мартіана, бере його за руку і шепоче.)
Ох, як вона уміла думки читати... щонайтаємніші...
Вона сказала раз: «Ти ненавидиш свою любов до мене...»
(Зсунула брови і затопилася в тяоіскій задумі.)
Мартіан
Не воруш тих спогадів. Господь тебе покликав знов до роботи,— будь покірна. Йди.
Альбіна (не зміняючи виразу)
Куди?
Мартіан
Туди, де працювала з мужем.
Там будеш між братами.
Альбіна
(притомніше)
Ти мій брат, а ти мене від себе одсилаєш.
Не приймуть і вони, зрадлива, скажуть.
Мартіан
Ні, сестро, каменя не кине в тебе, хто має серце.
(Тихо і проймаюче смутно.)
Я ж не можу більше заковувать в кайдани рідні душі.
Я мушу бути сам. Таким, як я, не можна мати кревної родини, не можна й другом називать нікого.
Ти мусиш так заїхати далеко,
щоб тінь моя тебе не доступила, і там ходи не в темряві, а в світлі.
Альбіна (знов плаче)
А як же я Люціллоньку покину?
Хто буде доглядать її могили?
Мартіан Родину мертву я приймати смію в свою оселю, і твоя дитина в садочку в мене буде спочивати.
Я досі не садив квіток — для неї зрощу їх цілий гай.
Альбіна (з риданням падає йому в обійми)
Спасибі, брате!..
Мім підходить до клепсидри, придивляється до неї і починав голосно калатати в дошку клевцем.
Альбіна
(кинулась)
Що се таке?
Мартіан
Се мім свій обов’язок сповняє — знак дає, що спати час
Альбіна
(встає)
Тобі спочити треба.
Мартіан
Ні, я буду
до рана працювати.
Альбіна
Я піду...
Піду... востаннє надивлюсь на дошо...
Ой доненько! Яка мені гірка без тебе воля!
(Виходить плачучи.)
Мартіан (підходить до дверей кімнати Констанція)
Ти іще не спиш,
Констанцію?
Констанцій
(виходить)
Невже я міг би спати
після такого?
Мартіан
То ходи до мене.
Нам треба сюю ніч попрацювати.
Констанцій Ти можеш працювати?
Мартіан
Я повинен.
Ідуть в таблін, Констанцій попереду, сідає до стола, наготовляв
таблички.
Констанцій
Боюся, що писатиму погано,— рука тремтить.
Мартіан
Дарма. Я розберу.
Я потім все одпо скажу інакше, а се лиш так, для прояспепня думки.
Так легше думати.
(Сідає в крісло.)
Констанцій (підводить голову і скрикує)
Патроне! пробі! та ти ж зовсім посивів!
Мартіан
Се не важно.
Ну, я проказую.
(Диктує.)
Констанцій пише.
«Шановні судді!
Я вас прошу розважити спокійно, з холодним розмислом, сю просту справу,— вона прозора буде, мов кришталь, коли її не затемнить дихання якої пристрасті. Кришталь найкраще нам роздивлятись при холоднім світлі...»
Констанцій (випускає стиля з рук)
Прости... не можу...
Мартіан
Дай. Я сам скінчу.
(Бере до себе табличку й стиля і пише помалу, але твердою рукою.)
24/ХІ 1911
КАМІННИЙ ГОСПОДАР Драма
ДІЯЧІ
Командор* дон Гонзаго де Мепдоза.
Донна А її н а.
Дон Жуан2.
Д о л о р е с.
Сганарель — слуга дон Жуана.
Дон Пабло де Альварес
Донпа Мерседес )батько і мати донни Анни.
Донна Соль.
Донна Консепсьйон — грандеса.
Маріквіта — покоївка.
Дуенья донни Ашш.
Граиди, грандеси, гості, слуги.
І
Кладовище в Севільї. Пишні мавзолеї, білі постаті смутку,
