Том 6 - Леся Українка

(Знесилений сідає на камінну лавку.)

Як се негідно,

як низько вийшло! Нащо я се мовив?..

З кімнати, що в глибині перистиля, виходить Валент, молодий хлопець, подібний до Мартіана не тільки вродою, але й рухами, хоча не має стільки стриманості і влади над собою, як батько.

Валент

День добрий, батеньку.

Мартіан

Ой, сину-сину, якби ти знав, яке у мене горе!

Валент

Я чув з кімнати вашу всю розмову.

Мартіан

І що ж?

Валент Сестра де в чому слушність має.

Так?..

В а л єн т

(лагідно, але рішуче)

Звісно, по-жіночому вона невтримливо з тобою говорила, та й їй далась нелегко та розмова. Аврелію я розумію. Сам я себе тут наче зайвим почуваю.

Та й справді, батьку, нащо ми тобі?

Мартіан

Ти не питав би так, якби мав діти.

В а л єн т

Я знаю, ти нас любиш. Ми тебе, повір, теж любимо.

Мартіан

Твоя сестра

того не доказала.

В а л єн т

Що робити?

Обоє ми не винці, що не маєш собі ти з нас ні помочі, ні втіхи.

Ми в тебе в домі тільки бути смієм, а ж и т и нам не можна, щоб не стати для тебе каменями спотикання на трудному шляху. То чи не краще, якби зовсім нас тута не було?

Коли ти любиш нас, тобі самому повинно бути тяжко, що для тебе ми так марнуєм молоде життя.

Мартіан

Чому ти, сину, кажеш «ми»? Хай справді не вмів я виховать сестри твоєї, але ж тебе я виховав інакше: ти був у школі, маєш товариство, я від людей тебе пе заховав.

То, батеньку, ще гірше. Се не знає Аврелія, як часом тяжко в людях, а то б не нарікала на «пустиню»...

У школі — то ж були щоденні муки, тортури справжні! Школярі у нас всі на «римлян» і «християн» ділились, зчиняли раз у раз сперечки, звади, два табори були непримиренні, як на війні. Мене ж і ті, і другі «межйвірком» дражнили, та й тепера молодики так само називають за те, що я — з твого наказу, батьку — здаюсь байдужим до змагань за віру.

Між ідолян і християн одмінком холодним та оспалим я блукаю...

Ніхто не знає, що в мені кипить!

Мартіан

Господь, мій синку, знає все таємне.

Він дасть тобі заплату.

Валент

За що, батьку?

Чим прислужився я до слави бога?

Чим сам собі я славу заслужив?

Мартіан Де ти навчився славолюбства?

Валент

В тебе.

У мене дух займався, як я слухав про вхід господній у Єрусалим, коли юрба народу незчисленна «Осанна сину божому!» кричала, і віття ліс над нею колихався.

Се ж був тріумф!

Мартіан

Та не найбільший, сину. Мовчалпо терплячи наругу й муки,

син божий звеличав вінець терновий над всі вінці земні... Т о був тріумф.

Валент

І той ще не найбільший. Там, на небі, сів божий син праворуч край отця, а в судний день, при сурмах ангелиних, появить славу другого пришестя.

Мартіан ( побожно )

Так, сподіваємось. Але ж, Валенте, належить слава богові — не людям.

Валент

Павло-апостол, батьку, був людина, проте ж він славен був по всіх світах. Ареопаг *, філософи премудрі чоло клонили перед ним. Народи всіх мов перейняли його імення.

Церкви — то світочі його. Ох, батьку, я за таке життя стерпів би все!

Мартіан

Не всім те дано.

Валент

Знаю я, що слава святая не судилася мені, бо сина-проповідника не сміє у себе мати Мартіан Емілій.

Мартіан

Син адвоката може прилучитись до діла батька. Звісно, се завдання не так величне...

Валент

Я твого завдання не зневажаю, та мене не ваблять закони й коментарії на їх.

Та й справи християнські не щодня ж бо трапляються.

За се хвалімо бога!

В ал єн т

Та й... я з тобою буду щирий, батьку... такої слави, як твоя, для мене було б не досить. Був я у суді тоді, як ти там промовляв. Дивую, як міг ти говорити! Не зійшов ти ще й на трибуну, а вже там стояла клепсидра, той холодний часомір, що краплею по краплі невблаганно відмірює тобі той час короткий, що вділено для оборони правди.

Мартіан

Так що ж, Валенте? Світочам небесним, і тим порядок дано й певний час, коли і скільки їм світить на землю.

Я до порядку звик. Хіба промова моя була невдала.

В а л е н т

Ні. Здається, промова та була з найкращих саме.

І що ж? кому ж ти розсипав ті перли ясного розуму? Якісь діди, засушені в пергаментах, шукали параграфів по кодексах в той час, як ти вдавався до душі та серця!

Мартіан

Та судді й мусять пильнувать законів.

Я більше удавався з тим до люду, а люд, здається, не байдужий був.

В а л е н т

Юрба плескала не тоді, як справді ставав ти на верхів’ї свого хисту, а як спускався до низин утертих.

Я червонів при тих аплодисментах.

Мартіан Хіба вже завжди так?

Та хоч би й ні, то все ж я, батьку, вражений за тебе. Останній проповідник з передмістя яскравішу, живішу славу має, ніж ти, найперший в місті адвокат!

Я б не стерпів такого!

Мартіан

Слухай, сину, чи слава ж є найбільша надгорода?

Чи ж найпочесніше у світі — лавр? Шанобний дуб, оливна гілка миру, свячена пальма — чи ж не рівноправні вони славутнім лаврам?

Валент

Може бути.

Та що кому належить. Он сестра волить як не лілею, то троянду, а я волію лавр. Такий я вдався.

Я прббував усі мені приступні шляхи до слави. Вірші, проза, драма, наука — все те зрадило. Не маю я до письменства хисту. Чин живий або живеє слово — се талан мій, я син оратора таки недарма!

Та досі скрізь цвілим і сірим муром ставала на дорозі обережність.

Я не проламувався через мур, шануючи твоє завдання, батьку, але тепер знайшов я кружну стежку, що вже тобі шляху не переріже...

Мартіан Яку ж то саме?

Валент Я вступлю до війська.

Мартіан Ісусе Христе!..

Що ж ти гак жахнувся? Чи мало християн у війську служить?

Мартіан

Але ж вони там служать по неволі, а ти по волі мав би лити кров, носити цезарські орли, приймати з нечистих рук вінці!

Валент

Бо чисті руки вінців не мають для таких, як я.

Я людських душ