Том 6 - Леся Українка

Мартіан

Колись і я так думав, але й громада наша, й сам єпископ мене запевнили, що більше значить для церкви ся моя таємна служба, ніж якби я пішов хоч і на смерть.

Аврелія

Я не кажу про тебе, лиш про себе.

Мартіан

Хіба не можеш ти Христа любити таємною та щирою любов’ю?

Аврелія Моя любов, так як і віра, мертва.

Мартіан Авреліє! Знов сі страшні слова.

Аврелія Страшніше те, що криється за ними...

(Після паузи.)

Ти пам’ятаєш, тату, те різдво, як ти мені розповідав уперше про народження бога в Віфліємі? *

Мартіан

Авжеж, хіба ж я міг би те забути?

Я хтів би знов побачити те світло, що сяло у твоїх дитячих очах, почути теє радісне тремтіння, що й я від тебе переймав тоді, як ти сиділа на руках у мене.

Аврелія

(мрійливо)

Я довго-довго в тую ніч не спала...

Я марила про божеє дитятко,

що в світ прийшло при співах ангелиних,

при яснім промінні зорі нової.

У думці я до нього шлях верстала з трьома царями і несла дари, та миру, злота й ладану замало мені для сина божого здавалось.

Я пурпуром вертеп йому встеляла, вибірні квіти сипала у ясла, в серпанки щонайтонші угортала і забавки робила з самоцвітів.

Мартіан

Безгрішні у дитини сії мрії, але в дорослої вони подібні до ідолянства.

О, не бійся, батьку! вони давно погасли... ще тоді, як ти другого ранку мовив нишком: «Дитинко, ти не говори нікому про те, що я розказував учора...»

Я тільки часом з гіркістю в душі спогадувала їх, як на одправі убогій хатній тут стояла. «Боже! — я думала,— такі мої дари!..»

Мартіан

Христос пишнот від нас не вимагає.

Аврелія

А все-таки я чула, що в церквах є малювання і величні співи, але мені заказано те все.

Я тільки безборонно бачу в вікна на вулицях весь ідолянський культ: веселі сатурналії *, поважні теорії1 жерців, похід весталок, і думаю: «Ся віра неправдива, але чому в ній стільки є краси, а наша правда так убого вбрана?» Від сих думок любов моя вмирає...

Мартіан

Авреліє! Коли ти християнка, то вищую красу повинна тямитьѵ ніж ту, що ідоляни утворили.

Аврелія

Не бачу я її навколо себе!..

Ні, правда, раз я бачила її,

та ти сказав, що не для мене теє...

Мартіан

Що саме?

Раз колись я в цирк пішла ще з мамою... Ти гнівався на неї...

Мартіан

Бо знав, що призвела її до того пуста цікавість. А тобі ще й шкода була з того,— ти цілу ніч горіла, маячила, жахалася, кричала...

Аврелія

А все-таки то був єдиний раз, що я побачила на власні очі ту вищую красу, таку живу, таку страшну...

Мартіан

Ти ще й тепер тремтиш від спогаду самого. Не потрібно було тебе туди водити!

Аврелія

Може... Навіщо справді бачити було, як дівчина, вродлива, молоденька, у білих шатах стала на арені, мов розцвіла на полі золотому лілея біла? Нащо я те чула, як арфою еоловою ніжно вона там заспівала: «Алілуя!»

Ой нащо, нащо я тоді той пурпур живий угляділа?.. Я розумію, чому тоді ті люди, як безумні, з амфітеатру кинулись на круг, волаючи: «Ми християни!..»

(Голос її істерично здіцмаеться.)

Мартіан

Тихше,

вгамуйся, доню.

Аврелія (нервово сміючись)

Що? Почують люди на вулиці, як ми тут, зачинившись, уголос признаємось до Христа?

Мартіан Я мушу замикатись.

Аврелія

Так, я знаю.

І ти б хотів, щоб я вуста замкнула, а тільки серцем богові молилась?

Чи так?

Мартіан (тихо, упокорено)

Так, доню.

Аврелія

Ну, то знай же, батьку, що я не можу так. Бо щоб мовчати, то треба все забуть. Коли ж я мушу забути те, що бачила там в цирку, то мушу я піти від тебе пріч.

Мартіан Для чого ж, донечко?

Аврелія

Тоді забуду лілею білу, як сама розквітну трояндою, нехай і не святою, зате розкішною! Щоб я забула арену золоту,— хай злототкані простеляться під ноги килими.

Нехай заглушить гучний грім музики луну святу еолової арфи.

Я з думки викину кривавий пурпур, як обів’ють мене шовки червоні, як цвіт юнацтва буде, мов безумний, мені волати: «Ми твої раби!»

Мартіан

(з жахом дивиться на неї)

Авреліє! Де ти взяла сі мрії? Аврелія

Від матері.

Мартіан

Вона тебе навчила?..

Аврелія

Вона мені се в кров передала, бо я ї ї дитина.

Мартіан

Не моя?

Аврелія

Ти сам мене позбавив свого спадку. Уста замкнувши, ти замкнув і серце, і я не хочу більше прислухатись, що там в ньому, як у темниці, стогне, нехай умре і стогін... Відпусти мене до матері.

Мартіан

Чи ти гадаєш, що там вітчим тебе нарядить зараз у злото й пурпур?

Аврелія

Мама говорила, що незабаром припадуть їй гроші чималі звідкись.

Мартіан

Ти не знаєш, відки?

Аврелія

Я не питала. Все одно для мене.

Мартіан

Вона від мене хоче відсудити маєтку половину.

Аврелія (прикро здивована)

Справді так?

Мартіан

Вона й тебе, либонь, для того кличе, щоб мати більше права до маєтку.

Аврелія

Сього не говори! Не буду й слухать!..

Що мати хоче відсудить маєток,

се не гаразд... А втім... як добре зважить...

се, може, й дійсно матері належить.

Мартіан

(різко)

Ти дійсно добре зважила!

Аврелія

Що ж, батьку, все ж мати віддала тобі самому життя молодшу, кращу половину.

Мартіан

Стидайся! По-якому ти говориш?

То се ти думаєш, що так і слід життя своє частками продавати за гроші то одпому, то другому?

Іди! Ти справді не моя дитина!

Аврелія (і собі розпалившись)

Так! Не твоя! Не хочу буть твоєю!

Твоєю бути — се віддати значить і молодість, і душу, і красу, замкнутися і зникнути од світу, а що за теє мати? Рабську долю, нудне, безглузде, сіре животіння!

Мартіан

Але за гроші можна б ще терпіти?

Чи так, по-твоєму?

Я вже сказала все, як по-моєму, і більш нічого не маю говорити.

(Повертається йти, але спиняється на ході.)

Мати завтра збирається в Єгипет, бо вітчим від цезаря туди легатом * їде.

Якщо сьогодні я прийду до неї, вона мене в Александрію візьме, і там я буду жити, як царівна єгипетська!

Мартіан Дочкою Клеонатри?

Аврелія мовчки метнула на батька погляд, повний ненависті,

і швидко подалась по сходах нагору.

Мартіан (кинувся було за нею, але спинився)

Ні... що я їй