Том 6 - Леся Українка

Авреліє!

А в р е л і я (озивається з горішньої кімнати)

Я йду!

(Збігає по східцях вділ до батька. Аврелія молоденька вродлива дівчина, в голосі і в рухах є щось нервове,

рвачке.)

Мартіан Скажи, ти знаєш,

хто се писав?

(Показує їй табличку.)

Аврелія (бистро глянувши)

А!..

(Вихоплює табличку, ховає в своїй одежі і подається бігти назад.)

Мартіан

Стій!

Аврелія спиняється.

Почім ти знаєш, що то до тебе? Напису ж немає.

А в р е л і я Я думала... я... дійсно... я не знаю...

М а р т і а н (суворо) -

Дивую, дочко, що тебе призводить поводитися так, мов ти зросла невільницею десь у гінекеї *.

Якісь таємні листи... Хтось тебе одважується кликать на стрівання «у всяку пору дня чи навіть ночі!..». Чому ж не може він прийти сюди і чесно попросить руки твоєї?

Чи сам він тямить, що того не гідний?

Аврелія мовчить.

Ну! Говори ж!

Аврелія

Та то зовсім не «він»...

М а р т і а н Як? Що таке?.. Не впору ти жартуєш.

Аврелія Я не жартую... Се... писала мама.

М а р т і а н (як громом поражений)

Що ти говориш?!. Ох, яка ж безличність! Аврелія

Не говори про маму так! Яка ж тут «безличність», що вона мене кохає?

І я її люблю! Авжеж, люблю!

Вона мене до себе жити кличе, і я б давно пішла до неї жити, якби я не була так непростимо, ганебно боязка!..

(Порив її розріиіаеться плачем.)

Тепер я бачу, яку страшну я помилку зробив, ховаючи від тебе всі провини твоєї матері супроти мене.

Аврелія (перестав плакати, спокійніше)

То все одно. Мені вас не судити.

Нехай вона супротив тебе й винна, мені ж вона нічим не завинила.

Мартіан

Вона тебе покинула малою.

Аврелія

Вона покинуть мусила сей дім, а що лишаюсь я в ньому аж досі, то з того винен т и.

Мартіан

(гнівно)

Опам’ятайся!

Я в и н е н, що ти маєш рідну хату, а не живеш з вітчимової ласки? По-твоєму, то се в и н а?

Аврелія

Я, тату,

мовчатиму, щоб не гнівить тебе. Мартіан

Тепер твоє мовчання не поможе.

Ти завдала мені тяжку зневагу. Договорімось краще вже до краю.

Як ти мій дім так прагнеш проміняти на дім вітчимовий...

Аврелія

А що ж такого? Якби я вийшла заміж — не зміняла б

я твого дому на оселю свекра?

Чи й то було б зневагою тобі?

Мартіан В тім е різниця.

Аврелія

Жадної не бачу.

Була б різниця, якби всі дівчата йшли заміж по любові. Хто ж не знає, що віддаються часто лиш для того, щоб вирватися з батьківського дому? Мені страшніший нелюб, ніж вітчим, але й для мене, тату, рідна хата в темницю обернулась...

Мартіан

Справді, дочко?

Аврелія

Що ж, тату, придивись, як я живу: самотня цілий день, і навіть слуги як не глухонімі, то чужомовні.

Ти їх таких навмисне добираєш, аби не наслухали й не плескали, аби ніхто не знав, що в тебе в домі звичаї християнські...

Мартіан

Ти ж бо знаєш, що мушу я таїтись.

Аврелія

Так, я знаю, але хіба мені від того легше?

Ти, певне, справді мусив заховати мене за мурами від християнок, щоб я в товаришок не набиралась палкого духу, щоб необережно не зрадила себе й тебе як-небудь. Якби ж я з ідолянками зійшлася, було б тобі ще більше не до мислі.

От я й живу, неначе у пустині.

(З гірким сміхом.)

Для повної подібності — наш двір піском посипано та колючками засаджено! Зовсім пустиня!

М а р т і а н (лагідно)

Доню,

що можу я тобі на се сказати?

Хіба лиш те, що є в громаді нашій чимало гарних, молодих дівчаток, що добровільно так живуть, як ти, зрікаючись веселощів, пишноти.

Аврелія

Вони живуть так для живої віри, а я для мертвої так гинуть мушу.

М а р т і а н (вжахнувся)

Для мертвої? Ти щось страшне сказала... Хіба ти вже... не віриш у Христа?!

Аврелія ( сумно )

Я вірю, тільки віра тая мертва.

М а р т і а н

Як розуміть тебе? Се щось несвітське!

Аврелія

Бо й я до світу пе належу, батьку, ні до надземного, ні до земного.

М а р т і а н

Авреліє! та ти ж мене вбиваєш речами сими!

Аврелія Я замовкну, тату! (Похиляється сумно-покірливо, опустивши руні

Ні, донечко, ні, пе мовчи, благаю!

Скажи мені, признайся, хай я знаю недугу твого духу! Може, якось її ще можна вигоїти.

Аврелія

Трудно...

Чим має жити тая віра, тату?

Вона ж, як той наш мім, глухоніма і тільки має стежити, як тихо пересувається життя, мов тінь на сонячнім дзигарі. Я ж не смію одвідувати в’язнів чи служити убогим, як оті дівчата роблять, що ти спогадував.

Мартіан

На тії кошти, що мав би я потратити, щоб двір сей тобі вже не пустинею здавався, я помагаю потаємки вбогим.

Ти в’язнів не одвідуєш па те, щоб я їх міг з темниці визволяти, боронячи їх справ як адвокат, неначебто до віри непричасний,-— я через те довір’я маю в суддів.

Аврелія

Те все робити міг би ти й без мене ще й краще. Навіть ту непишну одіж, що я ношу, віддав би на убогих, якби я вмерла...

(Нервово.)

О, далеко більше я помогла б тобі, коли б умерла!

Мартіан

Не заслужив я слів таких від тебе.

Се просто марнота й дрібна досада в тобі говорять. Як «непишна одіж» тебе так журить,— можу справить кращу.

Мені не треба кращої одежі — для кого й нащо мала б я вбиратись?

Мартіан

Ти так говориш, наче ідолянка.

Чого ж «для кого й нащо»? От же хутко великдень в нас, те радіснеє свято, коли й убогі дбають про убрання.

Аврелія

Вони до церкви ходять, межи люди.

Мартіан

Чи ми святкуємо про людське око?

Се ж тільки ідоляни уважають, що свято в тім, щоб оргії прилюдні справляти з галасом, а християни і в затишку шанують боже свято.

Аврелія

Не знаю, може, се і грішна думка, але як ми святкуємо отак, замкнувшись від усіх, в той час як інші єднаються для радощів у гурт,— мені здається, наче ми вигнанці, що й бог до нас не признається в небі, як ми