Вибрані вірші - Поль Елюар
Саме тоді я повернувсь до тебе.
Разом, щораз разом назавжди, твій голос виповнює твої очі, як відлуння виповнює вечірнє небо. Я опускаюся до узбереж твоїх обрисів. Що ти кажеш? Що ти ніколи не думала бути самотньою, що ти не мріяла відтоді, як я тебе побачив, що ти як камінь, якого розбивають навпіл, щоб мати два камені гарніші, ніж їхня мертва мати, що нещодавно ти була жінкою, що ти є жінкою понині, що тут нема, чим тебе втішити, бо ти розділилась, аби бути бездоганною.
Геть гола, зовсім гола, твої груди слабкіші, ніж запах замерзлої трави — вони підтримують твої рамена. Зовсім гола. Ти скидаєш свою сукню так просто! І заплющуєш очі, і це падіння мороку на тіло, падіння всього мороку на останні шалені почуття.
Букети пір року розсипаються, ти відкриваєш глибину свого серця. Це — світло життя, що користається шаленими почуттями, які вгасають, це — оаза, що користається пустелею, хай пустеля запліднює, хай скорбота годує. Свіжість лагідна і порожня замість виру вогнів, що тобі вклали в голову мене жадати. Над тобою твоє волосся спадає в безодню, яка виправдовує нашу розлуку.
Чом я ще не спромігся, як у часи моєї юности, оголосити себе твоїм учнем, чому я ще не спромігся погодитися з тобою, що ніж і те, що він ріже, — добре узгоджене. Фортепіано і тиша, обрій і простір.
Завдяки твоїй силі і слабкості ти вірила, що зможеш примирити дизгармонії присутности і гармонії відсутносте, незграбне поєднання, наївне, і наука втрат. Але понад усе найтихішою тут була туга. Що ти хочеш, щоб цей орел з виколотими очима пам'ятав про нашу ностальгію?
На вулицях, у селах сто жінок розігнані тобою, ти роздираєш схожість, що їх пов'язує, сто жінок зібрались завдяки тобі, і ти не можеш їм надати нових спільних рис, а вони ж мають — столиці, вони завдали твоїй красі поразки.
І в єдності розділеного часу раптом постав такий-то день такого-то року, що його я не зміг прийняти. Минали дні, минали ночі, але саме цього дня я дуже страждав. Життя, кохання втратили своє місце призначення. Вгамуйся, це не на пожиток чомусь, що було б довговічним, що я впав у розпач від нашого взаєморозуміння. Я іншого життя не уявляв, перед іншими обіймами, в інших обіймах. Я не думав, що якогось дня я тобі не буду вірним, оскільки раз і назавжди я зрозумів твою думку і думку, що ти живеш, що ти не припиняєш жити разом зі мною.
Я сказав жінкам, що я їх не кохав, що їхнє існування залежало від твого.
А життя одначе хапалося за наше кохання. Безкінечне життя у пошуках нового кохання, щоб зітерти старе, небезпечне кохання, життя веліло змінити кохання.
Засади вірности... Оскільки принципи не завжди залежать від приписів сухих, записаних на білому дереві пращурів, але від живучих чарів, від поглядів, слів і знаків юности, від чистоти, від почуття.
З усього цього ніщо не зітреться.
Я затято змішую вигадки з небезпечними реаліями. Безлюдні будинки, я вас заселив жінками незвичайними, ні огрядними, ні худими, ні білявими, ні чорнявими, ні нестямними, ні мудрими, байдуже, проте жінками найчарівнішими, завдяки одній дрібниці. Зайві речі, ба навіть нісенітниця, що спричинилася до вашого продукування, стала для мене джерелом зачарувань. Байдужі істоти, я вас часто слухав, як слухають гуркіт хвиль і гуркіт моторів судна, зачаровано чекаючи на морську хворобу. Я звик до образів геть незвичайних. Я їх бачив там, де їх не було. Я їх механізував, як свої вранішні підйоми і засинання. Місця, як мильні бульбашки, слухняні при надуванні моїх щік, вулиці стеляться одна перед одною біля моїх ніг, а друга проходить перед першою, перед двома і підсумовує, жінки вже не пересувалися, коли лягали спати, їхній корсаж відкритий являв нам сонце. Розум, голова високо піднесена, її металеве кольє байдужости байдикує в голівці мурахи, розум, нещасна щогла удачі для знетямленого чоловіка, щогла удачі корабля... бачити вище...
Аби знайти мені підстави жити, я зруйнувати спробував свої підстави тебе кохати. Аби мені знайти підстави тебе кохати, я зле прожив.
У кінці тривалої мандрівки, можливо, я уже не підійду до цих дверей, які ми знаємо обоє так добре, можливо, я вже не ввійду у цю кімнату, Де безнадія і бажання в ній закінчуються разом з безнадією, яка мене стільки разів приваблювала. Як людина бездарна, щоб подолати власне незнання себе самого і долі, я заступлюся за істот байдужих, за ту, котру я вигадав.
Чим я їм прислужуся?
Iв Танґі
Вечір всі вечори і цей вечір як інші
Поряд з ніччю-гермафродитом
Що трохи затримана в розвитку
Лампи і їхнє м'ясиво принесені в жертву
Але в пропеченому оці рисей і сичів
Велике безконечне сонце
Прикрість пір року
Домашній ворон
Здатність бачити землю довкола.
Зорі проступають на холодній воді
Чорніші за ніч
Так ніби то кінець світанку
Всі ілюзії в квітці пам'яті
Всі листочки у тіні пахіття.
І дівчата даремно руками мене заколисують
Набирають поважного вигляду відкриваючи анемони
своїх грудей
Я не беру нічого в цих сітях з плоті і тремтіння
В кінці світу в сутінках сьогодення
Нічого не перешкоджає моїм скорботним образам.
Замість крил — тиша замерзлих просторів
Які найменше бажання змушує тріщати
Ніч яка повертається їх розкриває
І жбурляє за обрій.
Ми вирішили що нічого достеменно не визначиться
За порухом пальця що ткнувся випадково у штурвал
розтрощеного літака.
Схожі
Змінюю думку
Далі будуть бризи з тонкої ниті
Далі будуть твої ноги твої руки твої очі
Чудова сукня що тебе творить
Щоб ти її змінила.
Змінюю думку
Ти простуєш вулицею
У сонячному урагані
Я тебе зустрічаю зупиняюсь
Я молодий ти це пригадуєш.
Змінюю думку
Твого рота немає
Я вже не говорю з тобою ти спиш
Жевриво жаху у твоїй пітьмі
Поля прозорих сліз у твоїх снах
Разом ми не сумні
Тебе я
