Вибрані вірші - Поль Елюар
Щоб розрізняти між чоловіками
Мене покинули надворі
На кораблі утіх
Який плив до країн що є моїми
Тому що я країв отих не знав
Проте одного дня зітхнув я вільно
Море і небеса що зникли
Я затулив собою сонце
Що йшло за мною слідом
Тут я маю свою частинку пітьми
Кімнату потаємну без замків надії
Я знову підіймаю час до забуттів найгірших
Скільки враз ночей
Без віри без гожої днини без обрію
Букет якого зрізаний
Кораловий великий холод
Морок серця
Затьмарює мої напіврозплющені очі
Не даючи здобичі братньому ранку
Я вже не хочу спати сам
Я вже не хочу просинатись
Скутий сном і мріями
Не впізнаючи світла
Й життя у його першу мить.
Триматись
Один-єдиний шквал
Від краю і до краю
По всій землі
Змітає порохи
Зриває мертве листя
Дерева трощить
Знищує врожай
Птахів вбиває
Здіймає хвилі
Дими розносить
Руйнує рівновагу
Палкого сонця
Все нетривке зникає
Світ невагомий
Світ старий нас зневажає
Нестямна тінь
Вільніший стану в обіймах інших рук.
«Неможливо про мене знати...»
Неможливо про мене знати
Ліпше ніж ти мене знаєш
Твої очі в яких ми дрімаємо
Обидвоє
Подарували світлу моєму
Долю кращу за ночі світу
Твої очі в яких я мандрую
Вказали рухові доріг
Шлях понад землею
В твоїх очах ті хто відкрили нам
Безмежну нашу самоту
Уже не ті якими так хотіли бути
Неможливо тебе знати
Ліпше ніж я тебе знаю.
З книжки
«ПРИРОДНИЙ ПЛИН»
(1938)
Втрачений сад
Лізі Деарм
Сад оцей виходив на море
Грудьми гвоздики
Відтворював шум води
І шелестів як ліс
Його серце струменіло бризом
Дужо й спокійно
Його квіт підіймався плавко
До коріння ніжної зорі
Сад виходив на землю
І пестив так щиро і ніжно
Що алеї розбризкувались
Самі собою щомить
Гама прогалин
Вливалась у плин краєвиду
І сонце квітневої барви
У зеленому небі пливло.
Збирачка жасмину
I
Її незаймані груди поринали в розмай
Блакитним лемешем гожої днини
Джерелом зеленим форштевнем
II
Її руки ледь видимі
Опускались на квіти жасмину
Вона працювала під пряжистим сонцем
Напівгола
Й метка мов градинки
III
Небо поза її сильветою
Земля старіла
IV
Вона шукала зірки
Скрізь де їх не буває
Вона шукала невтомно
Краплини води у багатті.
Без віку
Наближаємось
До лісів
Вийдіть на вулицю ранку
Підійміться щаблями туману
Наближаємось
Серце землі стиснулось
Ще один день віддати світові.
Небо розшириться
В нас його буде вдосталь
Щоб жити в руїнах сну
В нікчемній нужді спочинку
Втоми і забуття
Знову земля набуде форми живих наших тіл
Вітровій буде нас випробовувати
Сонце і ніч в очах промайнуть
Не міняючи їх ніколи.
Наш простір певний наше повітря чисте на силі
Щедро обдарувати запізнення зазвичай
Ми піднімемо всю нову пам'ять
Заговоримо разом мовою почуттів.
О брати мої супротивні зберігаючи в своїх зіницях
Ніч справжню і свій страх
Де я вас покинув
Із обважнілими руками у млявому єлеї
Ваших давніх діянь
З такою краплею надії що смерть доречна
О мої брати забуті
Я ж крокую до життя в образі людини
Аби довести те що світ створили за моєю подобою
І я тут не один
Тисяча образів моїх тут множать моє світло
Тисяча схожих поглядів зрівноважують тіло
Це птах це дитина це скеля це долина
Що змішуються в нас
Золото вибухає сміхом споглядаючи себе з безодні
Вода вогонь оголюються задля єдиного
Щоб зникли сутінки з обличчя всесвіту.
Руки з руками сплелися
Губи з губами злилися
Перша теплінь квітуча
Злилася зі свіжою кров'ю
Призма дихає з нами
Щедра зоря
На кожній верхівці трави-королеви
На вершині мохів на верхівці снігів
Хвилі піски перериті
Діти незламні
Поза всіма кавернами
Поза нами самими.
Листопад 1936
Погляньте як працюють румовищ будівничі
Вони багаті загарливі терплячі темні і тупі
Плюндрують все довкола себе
Вони вже на межі людського і все людське втопили
в бруді
І в землю втоптують палаци нежурливі.
Звикають до всього
Лиш не до цих олив'яних птахів
Лиш не до їхньої злоби до всього що так сяє
Лиш не до думки поступитися їм місцем.
Кажіть про небо і небо стає чистим
Осінь нас мало обходить
Наші зверхники тупотіли ногами
Ми забули про осінь
І про зверхників теж забудемо.
Убутне місто океан постає з крапелини
врятованої води
Із єдиного діаманта відшліфованого зорею
серед білого дня
Мадрид місто звичне для тих хто страждав
Від жахливого щастя що нам ненависне
Тим хто страждав
Від убозтва без якого щастя це неможливе.
Хай губи відшукають свою правду
Рідкісний подих сміх як той ланцюг розбитий
Хай звільнена людина від маячні минулого
Лице зведе як рівна перед своїм братом
А глуздові уділить крила мандрівця.
Поміж іншими тінями
Бути упійманим задля мерця
Щоразу коли він був цього гідний
Йому щось залишав
Його дружина і його пейзаж
Тулились до його будинку
Дружина краєвид будинок
Убогі як всі інші
Він же цього не помічав
Чи він існує ще
Проте його ім'я не потьмяніло
Чи він зустрінеться з рабами
Щоб розірвати їхні пута
Чи викує йому біда
Нарешті
Останню цю прикрасу
Що з'єднує людей
Усупереч самотнім і байдужим.
Наслідки одного злочину
Луї Парро
Револьвер почесна смерть
Постріл прямо в голову я думав що він мертвий
Його лиш оглушило
All right[1] кричав він відчиніть вікно
Я не дізнавсь нічого
Ні про зародження ні про кінець
Плоди із мого саду вічні
І неїстівні
Слова то звична міра
Поміж людьми словами і життям
На прохання якоїсь американки із Парижа
Я вам брехатиму
Тим хто запитує
Він весь є ніжний і незмінний
З підлесливою мордочкою мавпи
З вухами лиса
Труп на тротуарі
Вказує пальцем на поліцая
Ворог остаточний
За шибкою зізнань
За діамантами що сяють.
Одна за всіх
Найзнакомитіша кохана її ледь бачать
Та її почет постає раптово в непринадних тогах
Аби узяти
