Вибрані вірші - Поль Елюар

глузду

Чоловік зі світилами сталими

Жінка з грудьми витривалости

Нема нічого що вас тримає

Мої коханки мене випробовують.

VII

Ріка велика плине

Велика до сонця й маленька до місяця

Всіма шляхами і манівцями

Не зможу я на неї вказати пальцем

Я знаю долю світла

У мене його досить щоб тішитися його сяйвом

Аби мені завершити торкаючись моїх повік

Для того щоб нічого не жило без мене.

Два голоси в одному

Сесілі

Дитина завжди скручується калачиком у мінливому часі

Мури залиті сонцем мури непроглядні

Обмежуючи твоє щастя у плинних змінах

Терни твоїх щік шипшину роздирають

Роздирають цю гречану ниву

Барви якої переливалися так довго

Руїни народжень сонце калатає в твоєму серці

У повітрі запахи трав і бездомних собак

А серед дощу є місце тільки для тебе

Але ти покидаєш вежу дощу задля ревища

Бурі в сяйливому порту відваги

Набряклий пісок де ховаються звірі

Опираються хвилям палким грозовому важкому небу

Лиш вітер світла віє

А ти топчеш камінням своїми крижами

Солому своїх нош

Цього вечора ти не підеш до ліжка

Доки не зменшиш спокуси тьми

Доки не завоюєш на завтра місця

Для того щоб наївні очі мали свій битий шлях

Із вікнами ще більшими й дахами ліпше вкритими

Хай твої пальці невмілі

Маленький натовп малий пастух зорі дослухатимуться

слів твоїх

Білі ночі переймуться довір'ям

Завтра вогні застиглих барв

Завтра погляд зніяковілий

І перший сліпий погляд

Природи на твої творіння

Завтра ти із світу вийдеш і ввійдеш у себе.

Мої руки палкі по мурах ковзають холодних

Надії мало в мене мало пам'яті Я вже все втратив

Я вже не маю цих будинків трояндами обвитих

Ні вулиць ні гілок із дерева найзеленішого

Але останні відголоски материнської зорі

Підсолодили мої дні.

Діти

Жайворонок і сова в тому самому зоряному

Саду яєць розбитих дзьобами й крильми

Ягнята і вовки ускочили в одну й ту ж пастку

У молоко що ллється через вінця їхньої ненатлости.

Пануй

III

Наш осідок довкруж краси твоєї

Наш осідок у золоті світання

Ніч зодягається у чорний оксамит

Завжди ті самі пахощі великого кохання

Вогонь у ніжних погрібцях

На сто облич розпався враз

Регоче сміхом без ґримас

Втішає нашу самоту

Ох що ми творимо перші останні

Всі наші схожості в одній шерезі

В живучій широчіні великого кохання

Квіти і зернята краси твоєї.

VI

Постав будинок як дерево розквітле

В долонях вітру зоря багряна

Розкинула свої тенета в високості

Стіна стіну долає рештки світла

Свій шлях торують сік вирує

Дах запечатав небо вікно відкрилось.

VII

Споруджувати — є інші ігри

Під палючою травою шукають тінь

Земля геть завалила сад

Громадиться копальня квітів.

VIII

Квіти листя шпичаки

Знову стають видимі

Бруньки і роса

День повертають

Рікою травня плине

Червоногаряче вітрило

Змушуючи битись живчик вітру

Під барвою життя і всесвіту

Під формою легеньких хмар

Без дрожу

Лоно зорі давало згоду.

IX

Жовте дерево ідол худий і голий

Єдине джерело голубить вись.

Щоб жити тут

І

Блакить покинула мене, багаття я розклав,

Вогонь, щоб мати друга,

Вогонь, аби ввійти в зимову ніч,

Вогонь, щоб затишніше жити.

Віддав йому все те, що день мені давав:

Ліси, кущі, поля і виноградні лози,

І гнізда із птахами, й оселі із ключами,

Комах, квітки, хутра і всі свята.

Я жив лише у шерхоті вогню

І переймався запахом його тепла;

Я був як човен, що тоне в льодоставі,

Як мрець — я знав одну стихію.

II

Стіна через вікно кривавить

Не покидає ніч мою кімнату

Очі мої змогли б у пітьмі зріти

Якби не натикались на руїни

І тільки вільний простір у моєму серці

Близької смерти простір

А мо' моєї втечі

Крилом пораненим його я зміряв

Моєю слабкістю він оповитий

І чи дано мені зорю уздріти

Якщо я втрачу бодай день

То вже ніколи не побачу навіть ночі

Ніч розпростерлася лиш наді мною

І берег я і ключ

Життя хисткого.

III

Місяць пощез півні трясуть своїми гребенями

Крапля вогню сідає на холодну воду

Й останню пісню наспівує туману

Щоб краще землю бачити

Два дерева вогнисті розквітли у моїх очах

Розвіявши останні сльози

Два дерева вогнисті мене вертають до життя

Два голі дерева

Я голим криком волаю

Земля

Земля жива в моєму серці

Всі відстані пощезли

Лиш ритм новий мій власний ритм є

Вічний

Холод повний зимного запалу і зірок

І примарна вже осінь і зморений холод

Незрадлива весна перший відблиск віків

Живодайне тут літо бездоганність героїв

Я стою на землі і все звикає до вогню.

IV

Жанові Арпу

Довкола рук довершеність

Руки бліді кров геть змордована

Аж до знемоги

Й мугиче дивний наспів

Довкола твоїх рук природа

Творить рівноцінні чари

У вікні твоєму

Один лиш краєвид

Постійний ранок

Одвічний день із торсом переможця

Налите молодістю тіло

Пестячи боязко землю

Земля і скарб злилися

Розгортаючи кілька травинок

Твої руки оголюють сонце

І творять йому колиску.

V

Немає жодної людини непомітної

Немає жодної людини геть забутої

Немає тіні жодної прозорої

Я бачу скрізь людей навіть коли самотній

Мої турботи розбиваються об усмішки щасливі

Я чую як від ніжних слів мій голос лагідніє

Як мої очі підтримують мережива чистих поглядів

Долаємо моря і гори

Нестямні дерева опираються моїй руці запеклій

Блукальці-звірі віддають життя своє мені по крапелині

То все пусте — бо множиться мій образ

То все пусте — хай природа і люстра її туманами вкриті

То все пусте — хай небо порожнє однак я не сам.

Померти І

Ні стогону ні сміху

Остання пісня впала

На полі безпросвітному сумному

І самота зі стегнами вузькими

Хрещена мати втрачених скарбів

Довкола мури лиш для мене

Всі біди об'єднались

І сон найбільший творять

Померти дужими з надією в очах померти

Зів'яв мій образ

Єдиний у своєму