Вибрані вірші - Поль Елюар
І часто я п'ю біле вино, а інколи їм круасани.
Нічниці
Я відступав повільно. Я ставав бездіяльним, непродуктивним; я ставав недоступним, невидимим. Ще одна ніч, мене ледь вихопили з темряви; потім склеп, увесь оздоблений корінням, лискучими тваринами, кістками. Ніхто у цьому не сумнівався, ніхто туди зі мною не пішов.
Смерть
Смерть приходить самотня і йде самотня, а той, хто любив життя, залишився сам.
Бідний
Це містерія чистого повітря, повітря хліба. Це містерія урагану, урагану бідного. У бідних оселях люблять тишу. Люблять також тишу. Але діти репетують, жінки плачуть, чоловіки кричать, музика — жахлива. Хотілося б зібрати жниво, щоб присоромити зірки. Який чорний безлад, яке гниляччя, яке лихо! Киньмо ці пелюшки у потік, викиньмо наших жінок на вулицю, викиньмо наш хліб у смітник, киньмося у вогонь! Киньмося у вогонь!
На глибині серця
На глибині серця, на глибині нашого серця чудовий день, чудовий день твоїх очей триває. Поля, літо, ліси, ріка. Лише ріка незрушність вершин оживляє. Наша любов — то жага життя і зневага смерти. Із непевного і стражденного вічне полум'я постає. В очах твоїх лише день без руху і без смеркання, день на землі світліший, ніж на відкритому ґрунті смертні троянди в полуденних струмках.
На глибині нашого серця твої очі неосяжніші за небеса, за їхнє серце теменне. Стріли радости, вони убивають час, убивають надію, убивають розлуку.
Життя, тільки життя — сутність людська довкруг твоїх світлих очей.
З книжки
«ПОВНА ПІСНЯ»
(1939)
В тіні моїх дверей
Остання пісня птаха дарує чорні крила
У пору тиші у пору снів
Останній дзьоб її стулився перед моїм оком
Оселя без підвалин без стін постала промениста
Пригадую південний грізний океан
Пригадую рівнину із зашитим ротом
Промінням сонця й олив'яний пушок на золоті грози
Мені улітку добре мене чарує спека
Пригадую ту сірооку дівчину із золотим волоссям
Її чоло і лиця груди омиті зеленню й місячним сяйвом
І вулицю похмуру й млисту через яку блідаве небо
Свій прокладає шлях як прагнуть поцілунку
Пригадую хитливі рухи своїх сновидь
На невірних ложах і як із хмаровища
Вийшло тіло несамовите обплетене бажаннями
і ланцюгами
Крок за кроком спека мене відтинає від світу й оголює
Свято лиш тут
В цьому яйці що висиділи земля і світло
Це спокій літньої ночі.
Безнастанний вірш
Очима й пальцями вивчаю усмішки
Удосвіта оспалі трави
Які підводяться загледівши табуни
Груди що вже не відчувають голоду
Що вже не мають сорому
Жінку котра стає спільницею
Кохання кволого й шаленого кохання
Жінку уважну до життя
До урагану сліз
До тиші острова зеленого
Очима й пальцями вивчаю усмішки
Їх віддзеркалюю
Хто ці лагідні істоти
Що гомонять про мій спочивок
Всміхаючись росі
Лагідне сонце як кротове хутро
Кучерик на чолі
Довга незрушна ніч розбита
Гарна маска збита з пантелику
Ланцюг розпався
Листочок розгортається
Усмішка триває
Мої очі мої пальці
Наша юність ніжно
Народжує світанок на землі.
Кінець одного чудовиська
Треба щоб ти себе бачив як помираєш
Щоб знати що ти ще живеш
Море так високо а серце так низько
Син землі їдець квітів плодів золи
У твоїх грудях морок щоб назавжди затьмарити небо
Сонце відпускає мотузку мури вже не танцюють
Сонце залишає птахам шляхи непроторенні.
Ми є
Ти бачиш вогник вечоровий виходить із своєї мушлі
Ти бачиш як ліси ховаються у свіжість
Ти бачиш голий паділ на схилах сповільненого неба
Високий сніг заввишки з море
А море сягає аж блакиті
Довершене каміння і лагідність дерев
— прикриті опертя
Ти бачиш міста із кольорами золоченої туги
І хідники де ввічливість панує
І площу де в самоти усміхнена статуя
І де кохання має один-єдиний осідок
Ти бачиш звірів
Лукавих двійників принесених один одному в жертву
Братів невинних тіні що сплелись
В пустелі крови
Ти бачиш гоже дитинча що бавиться й сміється
Воно ще менше
За пташеня на кінчику галузки
Ти бачиш краєвид зі смаком оливи і води
Де скеля зникла де земля приносить
Свою зелень літу яке дарує їй плоди
Жінки виходять із своїх дзеркал старожитніх
Тобі приносять свою юність і віру в молодість твою
А одна своїм вітрилом світла тебе вабить
І потай змушує тебе бачити світ без тебе.
«Саме з нами все оживе...»
Саме з нами все оживе
Звірі — мої справдешні стяги золоті
Рівнини — мої добрі мандри
Пожиточне листя і зворушливі міста
Вас усіх очолять люди
Люди з низів де піт удари сльози
Але які зберуть всі свої сни
Я бачу як правдиві чулі добрі люди
Скидають свій тягар з плечей мізерний наче смерть
І спочивають радісно під шепіт сонця.
З книжки
«ЛОЖЕ, СТІЛ»
(1944)
Почуття
Нічого крім цього ранку
Світло цього світанку
Тебе приведе на землю
Світло цього світанку
Голка в єдвабі ранку
Зерня в пітьмі
Розплющене око на скарб
Під листками в твоїх долонях
Милостинь гра п'янка
Теплих
Великий ризик відмов
Тьмяних
На дорогах пригод
Мур незрушний втратить каміння
Світло цього світанку
Роздягнуті всіма моїми поглядами твої груди
Всі запахи букета
Від фіалки й до жасмину
Крізь сонце пропливаючи
Крізь думку пролітаючи
Шум моря шум жорстви
Мох і лісової квітки запах
Мед і пахно теплого хліба
Пух пташенят
Світло цього ранку
Пломінь що тебе породив
Що породжує мертве й блакитне в траві
Перший погляд і першу кров
У лузі солодкого тіла
Щастя перші слова
Освіжують їхній запал
Під серпанком роси
І небо на твоїх губах.
З тобою
Тримаю вулицю як келих
По вінця повний чарів світла
По вінця легковажних слів
Й безжурну усмішку світанку
Найкращу із земних плодів
Йдуть перехожі іграшкові
Птахи летять в блакитній пустці
Дівча тендітне й блідолице
Завжди стурбоване і світле
Враз перед нами постає
Дівча забутих літ минулих
Як свідчення далеких снів
Скоряється моїм бажанням
І відсвіт береже дитинства
На хвилі золотавій вулиць.
