Вибрані вірші - Поль Елюар
Знаходити частинки сходинки щокроку
Джерело блідаве чи сяйливе
Ріка бундючна
Міст легкий
Плин океан
Безмежна плоть відкрита
Роздерта завіса неба
Плід вітерець здоров'я
Тіла котре не виснажиться.
Дзеркало калюжка шлюбна
Серце назагал із зовнішности
Мої повіки моє чоло крихти бажання
Ще являють мою невинність
Флора на квітці
Я на воді впірнаю в воду
Я креслю береги пустельні
Я новини матиму від тебе
Якщо проникну я крізь сонце.
Я вже не дзеркало
Де вперше
Без тіні ти собі казала
Щаслива врешті мати ясного побратима
Ти вірила що він тобі казав він що є сили крикнув
І ти проснулась раптом
Твоя тінь знову пішла за твоїм тілом
Двері зачинились
Віконна шиба впала в забуття
Портрет зітерся під твоїми непевними рухами
А вечір ролі роздавав
Хліб цього всім іншим хліб
Харч менше зло
Із вежі запізнілої здіймається згасаючий вогонь
З іншої вежі вже бляклої
Ковзає твердий острог єдиної ласки
Послух загорожа
Набридливі пригоди
Змарновані скарби оман
На вівтарі облуд
У вицвілій білизні через плачі марнотні
Туга барвисто тріумфує.
Смерть записана в утробі мандрьоха народився
Болото піч побілена змалілі хідники
Лахміття я збагнув їхнє призначення
Між усіма живими я не мав близьких
Долоня-пустка як вулкан
Очі утворені з плювків жалости і злоби
Я лише вдаю аби померти всупереч і припадаю
До глини до гострої жорстви
До схронів попелу у безладі розтрощених кісток
Із найдостовірнішого із зречень
До переплутаної геть мозаїки
Останньої з чеснот
Нікчемний безлад
Я пастки оминув
Мерці не сплять
І не відсвічують нічого
І ні вода ні вітер ні сонце ні зоря
Не здатні їх віднадити
Я бачу місто твоєї мрії
Яке заселиш ти сама
Виром краси своєї
Відмова і розрив.
Право обов'язок життя
Тут не буде нічого
Ні дзижчання комах
Ні тремтіння листочків
Ні звіра що облизується й виє
Ані тепла ані цвітіння
Ані паморозі ані сяйва ані запаху
Ні тіні прилизаної квіткою літа
Ні дерева у сніговому хутрі
Ні щоки рум'яної від радісного поцілунку
Ні крила сторожкого чи відважного у вітер
Ні чулого шматочка плоті ні співучої руки
Ані волі ні здобувати ні марнувати
Ні розкидати ні збирати
Задля добра задля зла
Ні ночі озброєної коханням чи спокоєм
Ні голосу впевненого із схвильованих вуст
Ні відкритих грудей ні розтуленої долоні
Ні убозтва ні багатства
Ані невидимого ані видимого
Ані важкого ані легкого
Ані смертного ані вічного
Тут буде людина
Байдуже яка людина
Я чи хтось інший
Інакше тут не буде нічого.
Якщо ти любиш
Якщо ти любиш сліпучу голизну
Що заяскріла в образах усіх
Її кров літа
Дарує усмішкам свої вуста злотаві
Сльозам безмежні свої очі
Великим прагненням свою вагу невловну
Для того що хочеш ти наблизити
Запалює зорю у джерелі
Руки ж твої в'язальники снопів
З'єднати можуть світло й попіл
Море й гори рівнину і гілки
Жіноче й чоловіче сніг і грань
А хмару найхимернішу
Слово найутертіше
Річ втрачену
Змусь їх затріпотіти крильми
Надай їм схожости в своєму серці
Змусь їх служити все життя.
Неділя пополудні
Склепінчасті володіння зорею сірою сповиті, в країні
сірій, без страждань, непевній.
Сповиті небеса нещадні, моря розгублені,
землі безплідні,
Сповиті невтомні перегони худих коней, вулиці,
якими вже не їздять авто, собаки і коти, що помирають,
Сповиті німбами чарівної блідавости жінки, діти
і недужі із почуттями чистими,
Сповите німбом видиме, дні безкінечні,
дні безпросвітні, безглузді ночі,
Сповита німбом надія снігу остаточного,
злобою позначивши чоло,
Скупчились зорі, губи потоншали, чола розширились,
немов столи непотрібні.
Зігнулися вершини доступні, послабилися
найбільш зухвалі муки, втішається природа, граючи
лише єдину роль,
Німі, що мовлять, глухі, що чують, сліпі, що бачать
В цих володіннях сплутаних, де навіть сльози були як дзеркальця брудні, у цьому краї вічному, який змішав країни майбутні, у цім краю, де сонце струшує свою золу.
Я звір
Я вам кажу про це я вам кричу співаю
Короткий сміх під снігом вбивчим
Сміх ранок радість бути в світі
Квітки мають плоди для люстра
Я маю безліч друзів безліч там під смертоносним
Любовей безліч їхні серця тріпочуть
Плекають літо що обробляє землю
Щоб ліпше панувати в день відкритий
Тут безліч сонць тут безліч хутр
Тут безліч пестощів під лютим холодом
Перш ніж померти я стираю
Весь час що я прожив
Всі нурти крови бунтівні.
З книжки
«МЕДЬЙОЗА»
(1939)
Я не самотній
Обтяжена
Легкими плодами на вустах
Прикрашена
Безліччю квітів різнобарвних
Уславлена
В обіймах сонця
Щаслива
Від близького птаха
У захваті
Від крапельки дощу
Чарівніша
Аніж ранкове небо
Вірніша
Я говорю про сад
Я мрію
Та власне я кохаю.
Кохав я вчора
Кохав я вчора і ще кохаю
Нічого в світі не уникаю
Моє минуле мені вірне
Бо час у моїх жилах плине.
Мій краєвид
Мій краєвид то велетенське щастя
Моє ж обличчя — чистий всесвіт
Втім плачуть чорними слізьми
Йдуть від печери до печери
Тут не можна загубитись
А своє обличчя я у воді прозорій бачу
Оспівати самотнє дерево
Шліфувати жорству
Відсвічувати небокрай
Я тулюсь до дерева
Сплю на жорстві
На воді вітаю сонце й дощ
І суворий вітер.
У першому чистому слові
У першому чистому слові у першій усмішці твого тіла
Дорога важка зникає
Все починається знову
Квітка ляклива квітка без вітру неба нічного
Руки нездалі невмілі
Руки дитячі
Зведені очі до твого обличчя і саме це є днем на землі
Молодість перша завершена
Втіха єдина
Осердя землі осердя запахів і роси
Без віку без причин без зв'язків
Забуття без тьми
З книжки
«ДОПОМОГТИ ПОБАЧИТИ»
(1939)
Смеркання
Вертикальна пустеля, шкляр рив землю, гробар хотів повіситись, і в чаду моєї голови стверджувалось забуття. То був час між псом і вовком, між кіптявою і смолою. Миле запаморочення. Перед тим як зникнути, небо недоречно скривилося. Я жив тихенько, спокійно, в теплі, бо вклав свою коштовну лють денну в жорстокі груди своїх переможених ворогів.
Літо
Цього ранку я
