Вибрані вірші - Поль Елюар
Перша і єдина вона ув'язнена немов на дні
Чорного дня фальшиве сонце блискавиць
Немов у свіжих травах потічок безугавний
Найчарівніша мрія де погляд марний
Без серпанків без таїни але близький друг
Мого життя всі сили без жодного зусилля
Але її покоївки її образи у натовпі
Люб'язно надівають капелюхи і спалюють мости
Їхні вільні груди змішали вулиці і вічність
Їхні чари доказ єдино можливого кохання.
Всі за одну
Вона мені каже тоді як час минув
Її розуміти нас розуміти
Веди мене під руку
До жінок таких як я
До найбанальніших народжень
В суть схожости
У певність бути
Чи не завжди я друга
Чи остання я маю очі
Менш відсутня ніж це дитя бридке
Чи моє серце ще незриміше
Чи мої руки боязкіші
Веди мене в саме життя
По той бік ґрат низеньких
Що відділяють мене від мене
Що розділяють все крім мого праху
Крім жаху що росте із мене.
Тотожності
Дорі Маар
Я бачу поле море закутані у сірий день
Не відрізнити
Пісок який дрімає
Сокиру на облямівці рани
І тіло розсипане як сніп
І вулкан здоров'я
Я бачу згубне й добре
Гординю яка витягує свою сокиру
Й тіло яке із повною зневагою вдихає свою славу
Я бачу смертне і печальне
Пісок що повертається до свого ложа відходу
Й здоров'я котре спить
Вулкан тремтливий як відкрите серце
Й рештки човнів обдзьобаних захланними птахами
Свята без відблисків страждання без відлуння
Обличчя й очі здобич для примар
Сміх тут немов розтоки
Поле море туга вир безмовний вир безкінечний
Я бачу я читаю забуваю
Розкриту книгу моїх причинених віконниць.
Після мене сон
Максу Ернсту
1
Коли вже сил катма
Надто сумний вогонь блукає
2
Я входив у той стан що грає свій кінець
3
Дрібні ворони опівнічні хижаки
Мереживо потьмарює все золото
4
Через відстані рокоту ланди і їхні примари
Повторювали промови які мене приголомшували
5
Озера воску й пасма цвілі
У запахові льоху
Квадрати зір зелених
Знеможені птахи
Прибрали пози безсмертних
6
Багато ніжних зустрічей
Вони усі миліші
Ніж приязної квітки крик
Розтанули в пітьмі
Немов ключі в замку
Немов напої в спеку
7
З тамтого боку невидимі будинки
Потойбіч сну що змішує обличчя
Листками довгими моя тривала гіркота
Під їхніми пахвами
8
Шляхи жорсткі
Шляхи паралізовані
Безладні
9
Дрібні ворони і дитина чорна
Розплющує свої очиці сніжні
10
Я обертався туман зі мною
Повернув
11
Я мав усю свою вагу горизонтальну
12
Дещиця часу і це триватиме цілісінький день
Камінь жує подоби шпаг
На прузі листя блакить тріпоче
Голова струшує свою зорю ранкову
Дрібка часу і сонце ладне присягтися
З книжки
«ВІЛЬНІ РУКИ»
(1937)
Сон
Світає
Вертаюся додому
Ейфелева вежа похилилась
Мости криві
А знаки всі роздерті
В румовищі-будинку
У мене вдома
Найбільша книга
Я роздягаюсь.
Свобода
Свобода о круговерть і тихі босі ноги
Свобода легша і простіша
Аніж весна велична в прозорості цнотливій.
Де виробляють олівці
Остання ластівка
Плете луб'янець
Щоб світло втримати
Остання ластівка малює
Це спорожніле око
Із долоні села
Вечір дзьобає зерна
Сну звірини
Добраніч кажу я подумки
І кличу тишу
Безмовно на ім'я.
З книжки
«ДЕКОТРІ ІЗ СЛІВ, ЯКІ ДОСІ МЕНІ БУЛИ ЗАБОРОНЕНІ»
(1937)
СЛОВА
НАЙЛІПШІ
як
ІНШІ
о моя
імперія
ЛЮДИНИ
З книжки
«ВІДКРИТА КНИГА І»
(1938-1940)
Покласти край
Ноги в черевичках із щирого золота
По коліна в холодній глині
Бовваніють мури вкриті м'ясом-непотребом
Постають перед очима звірі мертві
Ось у липкому вирі
Навік застигли зморшки ґримас
Ось домовини народжують
Ось келихи повні піску
Й порожні
Ось потопельники ідуть на дно
Кров зруйнована
В бездонних водах своїх надій минулих
Мертвий листок слабка злоба
Усупереч бажанню й радості
Спочинок знайшов свого хазяїна
На ложі з каміння і шпичаків
Плуг слів зіржавів
Жодна борозна кохання не пройде тілом
Скорботна праця кинута немов хабар
Прожерливому вбозтву
Падають мури вкриті серцезворушними гербами
Що світло бачили в людині
Одні геть почорніли з сорому
Інші славлять своє паскудство
Найчистіші очі опускаються
Навіть собаки тут горопашні.
Зір дарує життя
І
Проміння очей і сонця
Гілки і водограї
Світло землі і неба
Людини і забуття людини
Хмара затягує землю
Хмара затягує небо
Раптом світло мене полишає
Лише смерть лишається незрушною
Я вже тінь я нічого не бачу
Сонця жовтого сонця червоного
Сонця білого неба мінливого
Я вже й не відаю
Місця щастя живого
На березі пітьми без неба без землі.
II
Вранці гілля горить
Клекіт птахів
Надвечір дерева тихі
Здригаючись день спочиває.
III
Пощезло все дахи і навіть небо
Навіть тінь з гілок упала
На вершечки шовкових мохів
Навіть слова і погляди змирились
Сестри-дзеркальниці моїх сліз
Зорі сяяли довкруж мого вікна
А мої очі знову згорнувши свої крила на ніч
Жили безмежним всесвітом.
IV
У морок саду
Приходять невидимі дівчата
Чистіші за короткі зливи опівдні
Мій сон сприймає їх за друзів
Вони мене п'янять своєю таїною
Своїми легковажними люб'язностями.
V
Єдині холод і вогонь
Єдині твої губи й очі
Від твого шалу чекають мудрости
Що творить образ жінки й чоловіка.
VI
Чоловік із ніжною усмішкою
Жінка з ніжними повіками
Чоловік з рум'яними щоками
Жінка з руками ніжними й свіжими
Чоловік зі спокійними зіницями
Жінка з губами палкими
Чоловік по вінця повен слів
Жінка із закоханими очима
Чоловік з двома придатними руками
Жінка з руками здорового
