Вибрані вірші - Поль Елюар
Ви хто часто оплакує долю жахливу ту що
Вас зробила такою щасливою
Яка не хотіла докоряти
Яка не вміла звабити чоловіка
Не покохавши його в іншому
У просторах припливів тіла котре роздягається
На перса присмерку схоже
Погляд творить ланцюг на дюнах безладних
Де водограї тримають у своїх пазурах оголені руки
Рештки чола відкритого бліді лиця під віями обрію
Сльоза сяйнула заручена з минулим
Відомо всім що світло плодотворне
Ластів'ята сприймають землю за небо
Темна кімната де все каміння холоду оголене
Не кажи що ти страху не маєш
Твій погляд на рівні мого плеча
Ти надто вже вродлива щоб проповідувати цноту
У кімнаті темній де навіть пшениця
Народжує з ненажерства
Замри на мить
І ти самотня.
Нічого іншого
аніж жити і бачити жити:
день — розплющені очі, ніч — заплющені очі,із,
в інтервалі, найменший порух смерти
Блукаючи зустрінеш ти
Усіх жінок яких тільки захочеш
Перехожа спантеличена й тілиста в сяйві сонця
В снігах порожніх прерій купання дзвону
Куди приходять пити летючі люстра
Треба бачити відкриття зараз
Зволожені губи весни
Натовп щирий
Підошви дня дахи нікчемні
Їх вважають тьмою стерильними могилами
Мій жіночий пейзаж має інші гнізда
Що тремтять від палкого сміху і болісних утіх
З інших вікон де вітер
Гойдає прямокутну спеку у своїх свіжих простирадлах
Мій жіночий пейзаж має всі принади
Бо це наш пейзаж
Її очі це наші очі
Її груди це наші груди
Ретельно зведені розпливчаті
Панчоха вища за іншу хмару вона наша
Твоя нагота осяює мою голизну
Нема і волосинки з мого тіла що вдалині від тебе
Розкрити я не можу всю природу
Умовна пальма
Сперечається під ногами випадкової перехожої
Тимчасом млин плодів топче квітку власну покоївку
Потім плід зґвалтований
Жінка яка перевертається утомлена і млосна
Ніч після ночі в усіх моїх снах
Життя накинуте ніччю
Жінка яка бере початок з мого сну
Моє жадання кохати
Моє бажання не міняти
Вона це крил загублений тягар
Зірка яка стирається лише у мить коли стріла вмирає.
Небо часто вдивляється у себе вночі
Мондаль — парижанин
З давньої породи байстрюків
Самотній вбогий крихкотілий
Ми знаємо як тяжко він заробляє на життя
Білизна його геть зносилась
Будинок його весь у тріщинах
Серце його щодень слабшає
Очі вже втратили блиск
Про щось думати надто вже пізно
Ні сон ні літо йому не зарадять
Однак помирати не хоче
У грозовій долині
Ні добрій ні злій
Коріння жалобних зітхань
Гниє
Трави столочені
Скидані в купу
Наче зужиті книжки
Погребальні фіалки дзвонять кістками
А бездіяльність як губи бліді
Заткнуті шпарини рівчаків
Руки розтулені охоплені
Ніжним тремтінням твані
Під шелестінням червоного дерева
Нерви
Під набряклими жилами зливи
Масна земля
Під приглушеним сонцем
Серце
Велично важка кінська упряж
Негоди щоденної
Певна свого шляху поміж людей
Яка вбогість
Який виклик
Та все ж лунає сміх на землі
Що аплодує обіцянкам юної крови
Без спогадів
Обіцянкам свіжого сонця
Біля підніжжя останніх фортечних мурів
Що зараз змішаються із днем
Непоясненно
Оскільки Мондаль син величі й нікчемства
Сам не має нічого й не хоче нічого
Навіть боротися з власними ворогами.
Її жага зрівняється либонь з моєю
Та що дарує світ у русі
Сповита втіхами немов огонь
У мороці ти йдеш певніш за морок
Голова покірна
Моє серце б'ється в усьому твоєму тілі
В улюблених втечах твоїх
На білій отаві ночі
Під затопленими деревами
Ми збавляємо наше життя
Марнуючи години
Вигадуємо час
І враз як завжди
Зело й птахи
Довкола нас
Починають дихати під твоїми поглядами
Всідаються на твої вії
Замри й не ворушись
Гірлянди твоїх рук і ніг
Для інших свят менш хитромудрих
Ти ж ані руш
Хай думають ми нерухомі
Настільки ми є таємничі
Віддай свій праведний тягар зорі
А овидові нерв рівноваги
Кратер корони чистого вітру
На нестямній твоїй шевелюрі
Безліч припливів піни між сонячними губами
Чи то крило тріпоче твоєї крови
Віддай свою силу своє тепло
Літо могутнє брутальне й гірке
З долонь своїх і вуст
Віддай свою чисту втому
Віддай свою ніжність своє довір'я
Ув обшарі твоїх очей
То чарівний замок
Відкритий як метелик усім вітрам
То вбога халупа
Остання ласка
Рокована нас розлучити
То вино то ріка
Закрита як бджолиний рій
Прийди туди покірний прийди аби забути
Щоб знову розпочати все спочатку.
З книжки
«ЛЕГКА»
(1935)
Наприкінці року
Щодень то глибше він зариває своє тепло як зерня
І
Ми завжди просуваємось вперед
Ріка щільніша за луг густий
Ми живемо в єдиному пориві
Ми з незагроженої гавані
Ліс що ступає по воді дерево що поверта праворуч
Весь ринок глузду зачинений на засув забува про себе
Де ми зупинимось
Наша вага застигла торує нам дорогу
Вдалині зів'ялі квіти вакацій ближнього
Клаптик самодостатнього пейзажу
Тюрми свободи стираються
А ми — повік
Залишена позаду нас надія догоряє
У місті де впереміш плоть і бідність
І тиранія
Сонячна вія падає на твоє обличчя
Завіса ніжна як твоя шкіра
Крило цілюще проростання
Прозоріше за світанковий місяць
Наші цілунки й наші руки на рівні нас самих
Потойбіч все руїна
Миґдалевидна юність оголюється й мріє
Трава підводиться спроквола
На непорочних обрусах маленької землі
Перший остання сланець і крейда
Залізо з іржею сам-на-сам
Сплелися з променем посталим
Який ступає як зізнання
Кора і джерело відроджені
Одне до одного сьогодні
Туман розвіяно
Обоє довкруг жаги своєї
Поєднані місцинами й роками
Наша пітьма вогонь не згасить
Ми вічні.
II
Під верховинами
Наші очі зачиняють вікна
Не боїмося ми примирення з зимою
Чотири стіни згасли через нашу близькість
Чотири стіни на землі
Підлога стеля
Мішені легкі й розбиті
Ув образі безжурному твоєму що розвіяв
Який мені постійно повертав
Притулок монотонний
Прикрасу зусібіч
Та саме тут в цю мить
Розпочинаються й закінчуються наші мандри
Найліпші навіженства
Саме тут ми захищаємо своє життя
Й шукаєм світ
Легковажний дятел у плинних хмарах у вічній усмішці
У їхніх клітках озера у глибочіні нір дощі
Вітер зі своїм довгим язиком й кружала прохолоди
Зело й тіла
