Вибрані вірші - Поль Елюар

Коли пора кривава блякне в моєму мозку,

Я відрізняю день від цього людського сяйва,

Яке є моїм,

Я відрізняю запаморочення від свободи,

Смерть від сп'яніння,

Сон від сновидіння,

О відблиски душі! о мої відблиски криваві!

Повернення до міста

Повертатися до міста оксамитів і порцеляни, вікна будуть вазами, де квіти, які покинули землю, показуватимуть світло таким, яким воно є.

Побачити тишу, поцілувати її в губи, і дахи міста будуть з чудовими журливими птахами зі знеможеними крильми.

Любити більше тільки ніжність і рахманність у гіпсовому оці, на перламутровому чолі, у відсутньому погляді, у жвавому обличчі, в руках, що, не тримаючись, зберігають усе на своїх вагах, найсправедливіших у світі, сталих, завжди точних.

Серце людини вже не червонітиме, воно уже не заблукає, я повертаюсь від самого себе, з часів прадавніх.

Відсутності

І

Вульґарна хтивість і убога таїна —

Небачені.

Я знаю вас, барва дерев і міст,

Між нами — прозористо зазвичай

Між позирками світлими.

Вона пливе по каменях

Перевальцем, немов вода.

З одного боку мого серця діви меркнуть,

З другого — рука ласкава на схилі пагорбів.

Закрут з дещицею води провокує це падіння,

Це місиво дзеркал.

Світло прозірности, що й оком не моргну,

Не ворушусь,

Я говорю

Й коли дрімаю, —

Моя шия — це перстень на знамені з тюлю.

II

Я виходжу під руку з пітьмою,

Я — насподі пітьми,

Сам.

Жалість — щонайвища, і тут можеш залишитись,

Цнота змушує продавати милостиню своїх грудей,

А благодать заплуталася в ниточках своїх повік,

Вона вродливіша за ті скульптури, що на терасах,

Вона — суворіша,

Вона — насподі разом з камінням і пітьмою.

Я повернув її.

Бо світло саме тут дає останній бій.

Якщо я засинаю — це щоб уже не мріяти.

Тоді яка ж то буде зброя мого тріумфу?

В моїх розплющених очах сонце робить прорізи,

О сад моїх очей!

Тут всі плоди, щоб змалювати квіти,

Квіти ночі,

Вікно із листя

Раптом відчиняється в його обличчі.

Куди ж я притулю свої вуста, природо безберега?

Жінка вродливіша, ніж світ, де я живу,

І я склепляю свої повіки.

Я виходжу під руку із пітьмою,

Я насподі пітьми,

Де на мене чекає пітьма.

Наймолодший

Зі стелі з бабкою

Звісилось нестямне дитинча

І пильно втупилось в траву,

Довірливо підвівши очі:

Легкий туман облизується, наче кіт,

Котрий звільняється зі своїх снів.

Дитина знає — світ починає карати:

Все прозоре,

Бо місяць саме посеред землі,

Бо листя все покрило небо.

І все це ув очах дитини,

В її очах, глибоких і печальних,

Як білі ночі,

Що родять світло.

Забудемо минуле

Сльози в очах бринять, а біди в бідолах,

Гіркі безбарвні сльози світяться в очах.

Йому байдуже все, він весь скорився долі,

Бо в'язнем сумно бути, та ще сумніш на волі.

Журні часи — довкруг пітьма, — немає ради,

Не проганяй сліпого з дому. Дужі, глянь,

Сидять по тюрмах всі, слабкі обсіли владу,

На троні королева, а король стоїть.

Зітхання й посмішки, прокльони й лихослів'я

Гниють в ротах німих і ув очах нікчем.

Нічого не чіпай: те палить, бо спалить, пропече!

Руками затули від сорому обличчя.

Пітьма...

Довкруж все горе світу,

Лиш на вершині гір

Мого кохання голий звір.

Пабло Пікассо

Шаблями сновидінь прорита у пітьмі

Чарівна борозна, яка нас розлучила.

Де щирий діамант, медаль усяка — фальш

Під небом осяйним земля уже незрима.

Вид серця сполотнів — пожухли барви всі,

Сніги засліплені і сонце нас шукає.

Ми кидаєм його, та обрій крила має

І ген удалині зникають вади всі.

 «Твій злотовустий рот — мій не заради сміху...»

Твій злотовустий рот — мій не заради сміху,

В твоїх сяйних словах такий прекрасний смисл,

Що у ночах років до скону з юних літ

Я чую голос твій в усіх відлуннях світу.

У шовковій зорі, де холод зачаївсь,

А хіть так небезпечно ніжно марить снами,

В руках у сонця всі тіла заледь проснувшись,

Тремтять від думки знов здобуть свої серця.

Пригадую ліси зелені і тумани,

Заплющив очі і — тепер я у тобі,

Вслухаюся життям — не можу зруйнувати

Страшні дозвілля, що дала твоя любов.

Одвічна вся

Якщо я вам кажу: «Я зрікся всього»,

Значить, вона не плоть з моєї плоті,

Я похвалитись цим не міг ніколи,

Це неправда,

Й туман густющий, де я блукаю,

Про мене зовсім він не знає.

Віяло губ її і відблиски очей, —

Про це лиш я один вам можу розповісти,

Лиш я один в облозі

Цих дзеркал, таких прозорих, що крізь мене

                                                        повітря плине,

І це повітря — коханої обличчя,

Кохане і жадане — твоє обличчя,

І тобі, котра не має імени й котру ніхто не знає,

Море каже: «Ти за мене вища», небо каже:

                                                «Ти за мене вища»,

Зорі тебе віщують, хмари тобою марять,

І кров, що розлита в найліпші хвилини,

Щедроти кров,

Тебе підіймає на радості крилах.

Я оспівую радість велику тебе оспівати,

Радість велику мати тебе і не мати,

Щирість, з якою тебе я чекаю, цноту, з якою

                                                        тебе пізнаю,

Ти скасовуєш забуття, надію і незнання,

Відсутність відкидаєш і приводиш мене на світ,

Я співаю, аби співати, я кохаю тебе, щоб співати,

Таїну, де кохання творить мене і звільняє себе.

Ти чиста, ти ще чистіша за мене.

З книжки

«ЗАХИСТ ЗНАННЯ»

(1928)

Захист знання

І

Мене не існує тут.

Закутався я сам у себе.

Я заблукав поміж планет,

Світло існує без мене.

Народжена від моєї руки на очах,

Збиває мене з дороги,

Темінь мені заступає шлях,

До мого вінця всесвіту,

У розбитому люстрі — безмежне

Життя, мінливе й примхливе,

Де несподіване й звичне

Творять журбу почережно.

III

Те, що тобі я кажу, мене не міняє,

Я не йду від найбільшого до найменшого.

Дивлюся на себе:

Перспектива ця не для мене.

Я тримаюся свого місця,

І ти відійти не годна від нього.

Вже пустка довкола мене

І, коли відвертаюсь, — ніщо постає у двох іпостасях:

Ніщо і я.

З книжки

«ЛЮБОВ