Вибрані вірші - Поль Елюар

Бубнова дзвінка

Ще зовсім юним, я розкривав свої обійми невинності. То було лише биття крил у небі моєї вічности, лише калатання закоханого серця, що билося в завойованих грудях. Я вже не міг упасти.

Той, хто жадає кохання. Насправді світло мене засліплює.

Я його зберігаю в собі саме стільки, щоб дивитися вночі, всю ніч, всі ночі. Всі діви різні. Я мрію завжди про одну незайману діву.

У школі вона сидить на шкільній лаві переді мною, у чорному фартушку. Коли обертається, щоб запитати мене про вирішення якоїсь задачки, невинність її очей мене так бентежить, що зжалившись наді мною, вона обвиває мою шию руками.

Інколи вона мене покидає. Сідає в човен. Одне біля одного ми почуваємося майже чужими, але її юність така велика, що її поцілунок аж ніяк не заскочує мене зненацька.

Або ж, коли вона хвора, саме її руку я тримаю у своїх руках, аж доки вона помирає, аж доки я просинаюся.

Що швидше я біжу на побачення, то більше відчуваю острах, що в мене забракне часу прибути, перш ніж інші думки викрадуть мене у мене самого.

Одного разу світ дійде свого краю, і ми не дізнаємося всього про наше кохання. Вона знайшла мої губи повільними і лагідними порухами голови. Я собі подумав, саме цю ніч я буду з нею до ранку.

І це завжди те саме бажання, та сама молодість, ті самі чисті очі, той самий щиросердий порух її рук, що обвивають мою шию, ті самі пестощі, те саме освідчення.

Але це зовсім не та сама жінка.

Карти сказали, що я зустріну її в житті, але не впізнаю.

Той, хто жадає кохання.

Біля вікна

Я ніколи не мав цієї впевнености, цього песимізму, які злютовують усе найкраще між нами. Був час, коли мої друзі кепкували з мене. Я не почувався хазяїном своїх слів. Якась байдужість. Я ніколи до пуття не знав, що хотів сказати, але найчастіше було так, що я не мав чого сказати. Потреба говорити і бажання не бути почутим. Моє життя висіло на волосинці.

Був час, коли мені здавалося, що я нічого не тямлю. Мої стосунки тримались на доброму слові.

Усі мої бажання породжені моїми мріями. І я засвідчив своє кохання словами. Якій творчій фантазії я все ж довірився, в якому стражденному і чарівному світі моя уява мене ув'язнила? Я певен, що був коханий, у наймістичнішому із володінь — своєму. Мова мого кохання не належить мові людській, моє людське тіло не торкається плоті мого кохання. Моя закохана уява завжди була досить сталою і піднесеною, щоб ніхто не наважився переконати мене в переступі.

З книжки

«СТОЛИЦЯ БОЛЮ»

(1926)

Танцівниці мюзик-холлу Ґертруди Гофманн

Ґертруда, Дороті, Марі, Клер, Альберта,

Шарлотта, Дороті, Рут, Катрін, Емма,

Луїза, Марґарет, Ферраль, Арріє, Сара,

Флоранс геть гола, Марґарет, Тоот, Тельма,

Красуні ночі, красуні вогню, красуні дощу,

Серце тремке, руки приховані, зір сторожкий,

Ви відкриваєте відрухи світла мені,

А погляд ясний міняєте на весну,

Стан свій — на талію квітки тонку,

Відвагу й загрозу — на тіло без тіні,

Кохання міняєте ви на шпагу тремку,

А сміх легковажний — на обіцянки зорі.

Ваші танці шалені — то вир моїх снів,

Я лечу і увічнююся в житті,

Під ногами вам всесвіт розширює межі свої,

Чарівливі, танцюєте ви на джерелах небес.

Дзеркало миті

Воно розсіює світло,

Воно являє людям образи правдиві,

Воно в людей можливість забирає — розвіятись.

Воно тверде як камінь,

Дикий камінь,

Камінь руху і зору,

І його сяйво таке, що всі обладунки,

всі маски спотворені.

І те, що схоплено рукою, воно гидує навіть набути

форму руки,

І те, що було зрозумілим, — зникає.

Птах зливається з вітром,

Небо зі своєю суттю,

Людина зі своєю реальністю.

Жорж Брак

Птах відлітає,

Хмари відкидає, як непотрібний серпанок,

Він зовсім не боявся світла,

Сховавшись у свій лет,

Він зовсім не мав тіні.

Шкаралуща розтрощеного сонцем жнива.

Все листя дерев промовляє «так»,

Вони вміють казати тільки «так»

На будь-яке запитання чи відповідь,

І росинка стікає в глибину цього «так».

Чоловік із жвавими очима описує небо кохання.

Він там дива збирає,

Як листочки на деревах,

Як птахи своїми крильми,

А люди вві сні.

Андре Массон

Жорстокість починається, а промітна ніжність кінчається. Магніт крил бере добре затулені обличчя, полум'я землі втікає крізь надра, а жасмин рук розтулюється до зірки.

Усе небо заціпеніло, небо, яке закінчується, вже не наше. Забуття, ліпше ніж вечір, його стирає. Позбавлений крови і відблисків, ритм скронь і колон триває.

Лінії рук, немов гілки у вихорі вітру. Рампа зимових місяців, блідавий день безсоння, проте в кімнатах, таємничіших від мороку, гірлянда тіла довкола свого сяйва.

Макс Ернст

У закутку промітний кровозмісник

Обкручує довкола цноти маленьку сукню

У закутку небо звільнене

Лишає білі кулі тернам грози.

У найяснішім закутку усіх очей

Чекають риб тривоги

У закутку підвода з травами літа

Незрушно горда і назавжди.

При світлі юности

Лампи запалено дуже пізно

Перший показ її грудей убиває червоних мурах.

Хуан Міро

Сонце — жертва, в'язень моєї голови —

Викрало пагорб, викрало ліс.

Небо прекрасне як ніколи.

Бабки винограду

Йому дарують точні обриси,

Які я розвіваю одним подихом.

Хмари першого дня,

Невидимі хмари і більш нічого,

Їхні зерна горять

У зблисках моїх поглядів.

Зрештою, щоб затулитися зорею,

Треба, щоб небо також було чисте, як ніч.

Більше не розділяти

До Ґ.

У вечір божевілля, оголений і світлий, —

Простір між речами має форму моїх слів,

Форму слів незнайомця,

Якогось волоцюги, котрий знімає ремінця із своєї шиї

І накидає ласо на відлуння.

Між деревами і перешкодами,

Між мурами і щелепами,

Між цим великим птахом, що тремтить,

І пагорбом, який його гнітить,

Простір має форму моїх очей.

Мої очі зайві,

Панування праху скінчилось,

Шевелюра дороги вдягла своє жорстке пальто,

Вона вже не втікає, я — не ворушусь,

Мости всі спалені, тут небо вже не пройде,

Я можу ліпше, ніж будь-коли бачити.

Світ відділяється від мого всесвіту

І весь на вершині