Том 1 - Леся Українка

Не при святому хлібові казати.

Не згадуй проти ночі, бо приснитьсяі» Так, я тебе послухала, бабусю,

Не згадую ніколи проти ночі Про перелесника, мов свічадо тільки Нагадує мені про нього вдень.

Дивилась я па тебе і в ту мить нестямилась, як рукп самохіть для тебе почали вінок сплітати,— була твоя краса, як ті граната...

Часто кажуть: «ясні зорі, То найкраще в цілім світі», Чи гадає хто при тому,

Що за світом е ще кращі?

Упочі у сонних мріях Летимо ми геть од світу,

Хто летить в безодню чорну, Хто в сріблясті емпіреї,

Хто хаос непевний бачить, Хто з зірками водить коло,

А як тільки сонце гляне,

І хаос, і зорі зникнуть.

І хаос, і зорі зникнуть,

Стане рівно, ясно, біло,

Мов у зшиточку чистенькім Школяра, що добре вчиться.

Але єсть на світі люди Необачні, безпорадні,

Що й при світлі сопця бачать І хаос, і ясні зорі,

Кращі зорі, ніж псбесні,

І хаос, темп і ший пекла.

Лгоди ті не знають світла,

Як там рівно, ясно, біло.

В тих людей життя буває, Мов порізнепі листочки,

Де написані поеми Божевільного поета.

18/V1I 1900

Обкладинка збірки «На крилах пісень» (1893)

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражав тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, певідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я энаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути 8 сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від най-солодших поцілунків! Тільки а тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою,— вона тремтить, як струна,— все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей,— ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мін друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мепе з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і во-скресла. Візьми мепе з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене s собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любийі

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7/ХІ 1900

Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій злаианий квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирав.

[16.ХІ 1900]

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно, і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає, Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримав Товариша, аби не впав додолу.

їм добре так удвох,— як нам з тобою,— А прийде час розсипатись руїні,— Нехай вона плюща сховає під собою. Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі Пораненим, пошарпаним, без сили Чи з розпачу повитись на тополі І статися для неї гірш могили?

[16.ХІ 1900]

Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?

Чи то вони всі вже, мов літні дощі, розточились?

Чи, може, вони розійшлися в осіннім тумані І висять тепер надо мною, мов хмари важкі,

нерухмані?

Я бачила, як ти хиливсь додолу,

Пригнічений своїм важким хрестом,

Ти говорив: «Я втомлений... так, справді...

Я дуже втомлений... Боротися? Навіщо?

Я одинокий і... нема вже сили...»

Ти говорив так просто і спокійно,

Щось в голосі тремтіло, мов сльоза,

Та полиском сухим світились очі,—

Як завжди... Я стояла біля тебе,

Не зважилась ані за руку взяти,

Ані схилитися до твого чола,

Ані тебе підвести... Я дивилась,

Як ти хилився під своїм хрестом...

...І потім довго я дивилася на тебе,

Тоді, як ми з тобою розлучились.

Тоді, як тільки образ твій, мій друже* Привиджувавсь мені в безсонні ночі,

Все голос твій бринів: «Я втомлений... так,

справді...»

І брала я тоді паперу картку білу,

Хотілося мені зібрати тії сльози,

Що в голосі бриніли невидимо.

Колись отак,— розказує легенда,—

Хустиною святая Вероніка Зібрать хотіла сльози й піт Христа.

Та на хустині замість поту й сліз Зостався образ у вінці терновім Того, хто впав знебулий під хрестом.

О, кожний раз, як я збирала сльози Твої, мій друже, на папір біленький,

Я бачила те чудо Вероніки...

То, може, станеться і друге диво Євангельське? Прийду,