Том 1 - Леся Українка

І я б сказав: так, брате, се твій рай!

І не було б неправдою те слово, але я знаю, що хоч нема рятунку, та ще останній час не зараз прийде, і марева того для їх боюся.

Я їм кажу: «Не вірте, то омана»,— почесніше їм гинуть без надії, одважно дивлячись суворій долі в очі, як людям загартованим юдпгься, ніж пережити марева омапу, і знов побачити пустиню мертву, і плакати безсило, як дитина, розпещена й одурепа. О сором!

Якби я знав, що є надія справжня, що сила е пустипю перейти, я б не боявся пі того безвіддя, ні марева, аби воно вело вперед, а пе назад, нехай би навіть пережили вони яку оману па півдороги, вже ж би до мети стояли ближче, все ж би їм скрасило те марево хоч втому подорожню.

Я б їм сказав: як марево хороше, такий вам буде справді той оазис, куди ми йдем, збирайтеся ж на силі.

Якби я знав, що тая сила є...

А що ж я зпаю? Те, що ми в пустині, що на безвідді, що па пас чигають

шакали, барси, тигри, хиже птаство, і зпаго я, що те, за чим народ мій очима стежить,— марево зрадливе.

X.— Як можеш ти се знати?

L.— Бо я знаю, що лев з ягням не може мирпо жити, хіба що змінять так свою натуру, аж прийдеться їм дати інші назви, як житимуть ті і н ш і, я де знаю і можу все повірити про них, а поки ще ягня ягпям, лев левом, то для ягнят один можливий рай: той, де зовсім нема левів. Хто хоче пасти і берегти свою отару, пехай її боронить, хай прпставить собак і пастухів, сам взявши збрсю, а пе навчає тих ягнят покори, бо й так вони були покірні зроду і будуть аж довіку, хоч би всіх мав лев пожерти. І довіку лев не втомиться ягнят покірних жерти: котре не з’їв учора, з’їсть сьогодиі, помилує сьогодні, завтра з’їсть, аби його пустити до кошари.

А ваша віра: не протився злому!

Бодай той лев сьогодні вас пожер одразу всіх, як маєте ви скніти в покірності ягнячій! Що за радість із вашого життя? Нащо живете?

Щоб вовну віддавать синедріону?

Лій напасати для царя-екзарха?

А потім все-таки лев-цезар прийде і щонайкращих візьме на обід, а може, й всіх!

X.— То буде божа воля.

(Легенда про Як[ова] Ізраїля).

L.— Як бридко ти промовив сі слова! Душа моя од їх перевернулась.

Мов з людських уст овечий голос чую. Ізраїля нащадок так говорить!

Не дивно, що з пащадками такими пе може бути вже Єгова в спілці, як був з їх славпим прадідом колись.

X.— Нам невідомі всі шляхи господні, тепер господь нових обранців мас.

Обранець божий той, хто вбогий духом, а вірою багатий, хто найбільше боїться господа.

L.— Ні, власне, той, хто не боїться!

X. (мов громом поражений).— ІЦо се тп

сказав?

Як ти одважився таке промовить?

L.— Я те кажу, що вичитав в законі.

Там сказано, як предок наш Ізраїль до бою став одважно проти бога, і а ним боровся цілу ніч до світа,

і, бачивши його одвагу й силу, став спільником Ізраїлю сам бог.

Обранець той, хто бога не боїться, бо йдуть до спілки тільки рівний з рівпим.

Когда цветет никотиана И точно светит из тумана,

Как будто падшая звезда,

Вся бледная от тайной страсти,

Все вкруг становится тогда Покорно непонятной власти.

И если вы тогда вдвоем И возле вас сияют очи,

Горя таинственным огнем,

Как отраженье звездной ночи,

И голос милый вам звучит, Как будто в тишине журчит Струя волшебного фонтана,

Бегите прочь от этих чар, Они зажгут в душе пожар, Когда цветет никотиана.

Когда цветет никотиана,

Все, все тогда полно обмана,

Опаспа ночи тишина,

Как то затишье роковое,

Когда коварная волна Хранит молчанье гробовое.

Вот-вот нахлынет звуков рой И встрепенется мысль, как птица,

И вспыхпет в темноте порой Воспоминания зарпица,

Как будто неизвестный друг Страницы развернет вам вдруг Давно забитого романа,—

О, если дорог вам покой,

Не припасайтесь к пим рукой, Когда цветет никотиана,

Як я люблю оці години праці,

Коли усе навколо затиха Під владою чаруючої ночі,

А тільки я одна неподоланна Врочистую одправу починаю Перед моїм незримим олтарем.

Летять хвилини — я не прислухаюсь.

Ось північ вдарила — найкращий праці час,— Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша І швидше у руках забігало перо.

Години йдуть — куди воші спішаться?

Мені осіння ніч короткою здається,

Безсония довге не страшне мені,

Воно мені не грозить, як бувало,

Непевною і чорною рукою,

А вабить лагідно, як мрія молода.

І любо так, і серце щастям б’ється,

Думки цвітуть, мов золоті квітки.

І хтось немов схиляється до мене,

І промовляє чарівні слова,

І полум’ям займається від слів тих,

І блискавицею освічує думки.

Передсвітом чорніє ніч надворі,

І час гасити світло, щоб його Не засоромив день своїм сіянням,

Погасне світло; та палають очі,

Аж поки досвітки в вікно тихенько Заглянуть сивими очима і всі речі Почнуть із темряви помалу виступати,

Тоді мене перемагає соп.

А ранком бачу я в своїм свічаді Бліде обличчя і блискучі очі,

А в думці, мов тривога, промайнуть В дитячих літах чутії легепдп Про перелесника. Розказує, бувало,

Стара бабуся нам, маленьким дітям:

«Була собі колись дівчина пеобачиа...»

Про необачну дівчину, що довго За кужелем сиділа проти свята,

І не молилася, й на дзвони не вважала,

І спати пе лягала, от за те До неї упочі з’являвся перелеспик,

Не дьяволом з’являвся, не марою,

Спадав летючою зорею в хату,

А в хаті гарним парубком ставав, Облесливим — речами і очами.

Bin їй приносив дорогі дарунки,

Стрічки коштовні й золоті квітки.

Він дівчину квітчав, і молодою Своєю називав, і коси розплітав їй,

Речами любими затроював їй серце І поцілунками виймав із неї душу.

На рапок, як співали треті піїші,

Зникав той перелесник, а дівчина Уквітчана, убрана засипала Камінним сном. А потім цілий день Бліда ходила, мов яка сновида,

І тільки ждала, щоб настала піч,

Щоб з перелесником стояти на розмові,

А тим розмовам був лихий кінець...

«А хто ж був перелесник той, бабусю?» — Питала я в старої, та вона Хрестилась тільки завжди і казала:

«Та не при хаті і не при малих