Том 1 - Леся Українка

Камінь, темряву й кров маю тільки ще в серці сумному, Не вдаюсь я царівною людям в жалобі моїй.

Ох, як часто мене опановують сни зловорожі,

Сниться все, що я голову радо на страту несу,

Але то тільки сни,— я повинна стоять на сторожі,

Бо мені заповідано в спадок жалобу й красу,

Білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі...

7/VI 1901, Kimp [olung]

*

«Квіток, квіток, як можна більше квітів І білого серпанку на обличчя,

Того, що звуть ілюзією...» Боже!

Як часто ті слова вчуваються мені Посеред ночі: «Квітів, безліч квітів!

Я ж так любив красу!..» Мій бідний друже, Я принесла тобі всі квіти, що дала Скупа весна твого скупого краю,

Я всі зібрала і в труну вложила,

Всю ту весну убогу поховала.

Ти спиш в землі між мертвими квітками, І страшно думати мені про них І про твій сон, я краще знов укрию Серпанками ілюзії твій сон,

Щоб не чіпать страшних містерій смерті;

Я досить слухала її прелюдій,

Вони мені морозили всю кров,

Вони мене у камінь обертали;

Я досі того вимовить не можу,

Чого мене навчила пісня смерті.

Ні, ні, мій друже, спи спокійно, спи,

Я не скажу нікому слів таємних.

Квіток просив ти? дам тобі їх більше,

Ніж та ворожая весна дала,

Весна та люта, що тебе забрала.

Я дам живих квіток, зрошу їх кров’ю,

І заблищать еони, немов рубіни,—

Не так, як ті бліді, убогі квіти Весни лихої,— і не будуть в’януть,

І в землю не підуть, і не умруть,

І ти знов оживеш в вінку живому Живих квіток; ілюзії серпанок,

Серпанок мрій моїх тебе скрасить,

Та не закриє, будеш ти сіяти,

Як промінь сонця в мареві легенькім,

Що стелеться по золотому полі.

Нехай собі минає рік за роком,

Нехай мій вік уплине за водою,

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

7/VI 1901

Козак умирає, дівчинонька плаче:

«Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!»

— Ой, коли ж ти справді вірная дівчина,

Буде з тебе на могилі хороша калина.

«Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха,

Щоб я мала червоніти серед мого лиха?

Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада,

Щоб я мала процвітати, як мені досада?

Чи то ж тобі стане миліш домовина,

Як я буду зеленіти — німа деревина?»

— Як упадуть роси на ранні покоси,

То не в мою домовину, а на твої коси,

Як припече сонце веснянії квіти,

Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти.

Ой, так не затужить і рідная ненька,

Як ти, моя калинонько, моя жалібненька...

Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця, Як вже стала калиною мила-жалібниця. Дивуються люди і малії діти,

Що такої пригодоньки не видали в світі:

«Чия то могила в полі при дорозі,

Що над нею калинонька^цвіте на морозі,

Що на тій калині листя кучеряві,

А між цвітом білесеньким ягідки криваві». Шуміла калина листом зелененьким:

«Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким? Поки ніж не крає, дерево не грає.

А хто вріже глибоченько, тому заспіває.

А хто вріже гілку, заграє в сопілку,

То той собі в серце пустить калинову стрілку».

20/VI [1901]

В інші гори я полину, але спогад не покину , по зеленій Буковині, по привітній господині.

21/VII 1901

Мрія далекая, мрія минулая стала сю ніч надо мною, мов якась постать похила, знебулая над дорогою труною.

Мріє! та ж ми вже навік попрощалися, гострим ножем розрізнились, в сні тільки часом на мить зустрічалися, але і в сні не мирились.

В нас не було ні розмови ворожої, ні голосної образи, та не було тії хвильки погожої, щоб не принесла урази.

Крапля до краплі — гіркою отрутою вщерть переповнилась чара...

Нащо те згадувать? Тінню забутою хай промине тая хмара.

Мріє, не стій при мені жалібницею, мов наряджаєш до гробу, нащо ти встала з труни упирицею, вдягнена в чорну жалобу?

За що мені ти журбою великою очі і серце покрила?

Чи то за те, що гіркою осикою мертвої я не прибила?

Чи то за те, що пісні найщирішії я на прощання співала?

Чи то за те, що квітки найчистішії на домовину поклала?

Чи то за те, що ніколи зневагою я не тривожила тіні?

Може, за те, що з сумною одвагою я не лягла в домовині?

Не докоряй мені, мріє загублена, і не хились надо мною І Мертва й похована ти, моя люблена, он уже й хрест над тобою.

Кожна ураза тобі подарована, мир нехай буде між нами.

Спи ж ти, піснями журби зачарована, спи під моїми квітками.

Буркут, 10/VIII 1901

Ой я постреляна, порубана словами, душа моя на рани знемагає, неначе стрілами і гострими мечами, мене його рука здалека досягає.

Ой ви, слова, страшна, двусічна зброє, спиніться, дайте спокій на хвилинку, уже ж ми в серце ранені обоє, хоч я не стала з ним до поєдинку.

Не стала я, ой ні, додолу впала, мої слова не зброя, а ридання, я вилила усе, що в серці мала, стлумила тільки се одно благання:

«Добий мене, дай згинути одразу!»

Ох, як сей поклик з серця поривався, та знала я, що тим завдам уразу, і змовкла я, і голос мій порвався,

і заніміло серце. Краща доля була тим лицарям, 8 сідельця збитим,— по праву давньому була їм щира воля гукнути: «Вбий мене!»... і — бути вбитим.

S.-Remo, 17/ХІІ 1901

Ти хотів би квіток на дорозі моїй?

Нащо сипати їх попід ноги?

Хай живуть вони в ніжній красі чарівній,— я сама їх знайду край дороги.

До маленьких, низеньких сама нахилюсь, до високих очима докину, обережно та ніжно лицем притулюсь, стрівши в білім убранні тернину.

Будуть шарпати одіж суворі гілки і скривавлять колючками руки, та гілкам не поможуть лагідні квітки, ні, вони надгородять за муки.

Та й за віщо б ті квіти карали мене, я ж не буду їх рвати руками, ні під ноги топтати, мов зілля дрібне, тільки злегка торкнуся уста'ми.

Не плямив поцілунок мій зроду квіток, чи то пишні були туберози, чи квітки, що зродив найпростіший садок, чи до краю вразливі мімози.

23/11 1902

Де тії струни, де голос потужний, де теє