Том 1 - Леся Українка

хто б зневажив сестричок. Мій старший, найперший,

він був мов кедр на верхів’ї гори, негнучкий перед

вітром,

Ох, чому і за віщо так марне загинула сила, що братам додавала одваги і певності в бою?

Тихо схиливсь його брат кипарисом лагідним

та смутним, третій, молодший, мов плющ, його щільно руками

обняв,

а наймолодший — мій вогник, багаття моє найдороя«че, як він востаннє спалахнув! вся батьківська кров

обізвалась!

Він переможцем здавався в остатню хвилину життя!.. Всі полягли як один, тільки зброя та диски лишились, он вони між покрасами донь, між ляльками маляток, марні, зайві, хіба що на тее потрібні, щоб викликати з очей моїх знову потоки раптові, якби часом ті сльози спинились в камінних очах.

Ой, не спиняться, ні! будуть литись отак до загину, а як вихор зненацька або землетрус мене скине, камінь об камінь розіб’є, на дрібний пісок

розпорошить,

то джерела гірські понесуть мене в море з риданням, потім хвилі морські голоситимуть вік надо мною,— і не вмре моя туга, мій жаль не загине у світі...

...Ох, якби ж хоч одно, хоч найменше зо мною

зосталось,

те дитяточко любе, моє немовляточко рідне!

Може б, устонька гожі так міцно могли притулитись до грудей кам’яних, що збудили б життя в моїм серці, і гарячая кров поборола б холодний сей мармур, і камінні сі руки, простягнені марне у безвість, знов обняли б теє тільце злотисте і ніжне, мов квітка, і камінні уста, що поблідли й склепилися в горі, знов би могли цілувати ті оченьки, іскорки ясні.

Або вже б серце розбилось, і я б, як людина, сконала, та не стояла б страшною потворою, каменем в тузі. Мертва ж бо я і тепер, а тільки живі мої сльози...

Хто дасть моїм очам потоки слів?

Ні, нащо сльози, то ж не сніг нагірний, а туга щонайглибша мав литись гіркими хвилями. Нагірний сніг ще може розтати від проміння весняного, в долину вбігти джерелом раптовим, а на верхів'ї, що біліло снігом, віночок зацвіте рясних квіток.

А туга... се, як море: перекотить всі хвилі, в краю в край, по цілім світі, остатня хвиля пробіжить по сліду найпершої, а перша дожене остатню, і таким невпинним колом, без краю, без мети ітимуть хвилі моєї туги... краще їх спинити...

Нагірний сніг, се жалощі твої.

Як тільки щастя сонечко пригрів оті сніги, вбіжать вони раптово і принесуть остатній дар мені, поринуть в течії моєї туги, доллють її, повніше стане море, і голосніше заридають хвилі...

А в серденьку твоєму цвіт весняний, то білий, то рожевий, то червоний, віночком еацвіте, і той віночок заквітчає те щастя молоде, що поцілунком визволяв серце.

...Чи тільки справді то сніги біліють?

А може, то розжеврілася туга, як те залізо, що біліє біллю, вмінивши на страшнім вогні три барви?

І що, коли не вагартує серця, а спалить і спотворить пал страшний?

І що, коли замість віночка щастя покриють серце плями від огню?

Ой, що ж тоді моє все море туги проти сього несвітського нещастя?

І чим мені валити той вогонь,

щоб не палив того серденька,— слізьми?

Чи, може, крів’ю? Так, вона гвоя... бо я готова сльози й кров віддати, щонайчистішу кров, 8 самого серця, щоб тільки пал вгасити і не дати йому сплямити серця дорогого.

Ой, де ж воно, оте новее щастя, нехай эасвітить, хай мені покаже, чи то сніги, чи туги лютий пал. Нехай тоді або доллється море, або вже висохне. Тоді й пустиня холодна й нерухома буде там, де грала туга бурею живою, і не стривожить жаль спокою смерті.

...Ні, мало і сліз тих, і слів, і думок, і серця стискання, і болю, й ламання у розпачі рук, і стогнання, і мук... Одно зостається — мовчання.

Обкладинка збірки «Думи і мрії» (1899)

Обкладинка збірки «Відгуки» (1902)

Ще не вдарив мороз, а вже втомлений лист в’яне, жовкне...

Спів цикади дзвінкий перейшов в тихий свист — хутко вмовкне...

Гострим полиском хвилі спалахують після бурі у місячну віч, наче військо мечами двусічними хоче знять вражі голови з пліч.

Зброї полиск і гомін розкотистий — се неначе повстання гуде, наче сила народна узброєна без упину на приступ іде.

Кожний меч — проміпь світла небесного — впав згори й знов угору зроста; кожний гук — відгук сили одвічної, що руйнує й будує світа.

Людське море, ти, сило народная, з чого ж ти собі зброю скуєш?

Що повстане на місці порожньому того світа, що ти розіб’єш?.,

8/ХІ 1902, San-Remo

НА ЗЕММЕРІНГУ

Кучері темні уквітчала хмарка цвітом з гранати огнистим, лине туди, де эдалека біліє

шпиль своїм чолом пречистим.

Лине і щедро квітки розсипає геть по всім небі навколо, хоче зогріти палкими квітками тее холоднеє чоло.

Квітка торкнула, і сніг эагорівся, мов золотеє багаття, шпиль усміхнувся новою красою, наче по слову закляття.

Пташкою хмарка летить до шпилечка...

Ось вони, ось вони в парі!

Як же вони поєдналися щільно в спільнім великім пожарі!

1902

дим

«Для нас у ріднім краю навіть дим Солодкий та коханий...» Без упину Я думала собі оці слова,

Простуючи в країну італьянську.

І мріялись мені далекі села:

Дівчата йдуть, співаючи, э ланів, Клопочуться хазяйки невсипущі, Стрічаючи отару та черідку,

Господарі вертаються з роботи,

Не прискоряючи ходи, поважно,

А нишком поглядають на димок,

Що в’ється понад комином низеньким,

І думають: «Оце ж воно й вечеря...»

І мріялись мені росисті луки Волинські: здалека чорніє ліс Зубчастим муром, а туман на нього Безгучним, тихим морем напливає,—

Хто в лісі, хто у полі, стережися!

То котиться пропасниця лукава.

Але ночліжники собі співають, Простуючи до лісу, на димок,—

Се ж там товариші багаття розпалили, Там тепло, сухо, грають роєм іскри,

Мов бджоли золоті, вогонь танцює... «Простуймо на димок!..»

І я дивилась На ті бездимні села італьянські (Вогню й малого для «поленти» досить), На рижові поля, страшні «різайї».

Де невидимкою малярія літає,

Не боячись ні диму, ні вогню,—

І слово «чужина» бриніло в думці За кожним стуком поїзда прудкого. ...Тунель! І дим влетів мені в вікно Гіркою хмарою — поганий дим,

Либонь, погане вугля італьянське —

Так не душив і дим в курній хатині Там, на Поліссі, тож було співали Дружки весільні, аж дзвеніла хата,

Не хриплим, чистим голосом, дарма

Що голови