Том 1 - Леся Українка

Кров із серця для поета Надгорода і придбання».

Так поету люди кажуть.

Звик він вірить у дурниці.

І радіє крові з серця,

Наче царській багряниці.

Люди всьому знають ціну.

В них ніщо не гине марне,

А поету, як і дурню,

Що червоне, те і гарне!

2/11 1897

...Так прожила я цілу довгу зиму.

Зима минула, і весна настала,—

Для мене все однакова пора.

Мій час пливе собі так тихо-тихо,

Як по ставку пливе листок сухий.

Чудне життя... якби часами серце Живим жалем і болем не проймалось,

Не знала б я, чи справді я живу,

Чи тільки мріється мені життя крізь соп.

Стіни чотири тісно оточили Мене навколо: се ж увесь мій світ.

Там, за вікном, я чую, світ інакший Шумить-гуде, веде свою розмову.

І туркіт повозів, і людські голоси, Дзвінки трамваїв, гомін паровозів Зливаються в одну тремтячу ноту,

Мов тремоло великої оркестри.

І день і ніч гуде ота музика.

Який шумливий світ там за вікном!

Та я його не бачу. Тільки й видко Мені з вікна шматок різьби на брамі Та ще тополю із міського саду,

Крізь неї часом зіронька світила.

Ще видко неба стільки, що в вікні.

Тепер я знаю, що весна надворі,

Бо соловейки здалека щебечуть,

Лунає гомін листя молодого,

І крізь тополю вже зорі пе ВІІДКО.

Раніш я знала, що була зима,

Бо миготіли за вікном сніжинки Та срібні візерунки на шибках.

Оце мені уся пори признака...

І жаль мені, і думаю я з жалю:

Та чи не так, як от тепер весну,

Я бачила кохання, й молодощі,

І все, чим красен людський вік убогий?

Те все було, та тільки за вікном.

Ти, дівчино, життям розбита, грай! Грай на оцих людьми розбитих струнах, Ачей же так гармонії осягнеш,

Її ж було в твоїм житті так мало...

О, не вважай, що криком, а не співом, Акорди перші залунають. Грай!

Адже й твоє життя так починалось.

Де ж потім ти взяла ті ніжні тони,

Що навіть злих людей до тебе привертали? Ти їх знайшла в своїм розбитім серці, Невже не знайдеш їх в розбитих струнах? Грай. Ось оця струна зовсім порвалась,

Ти не торкай її, ся так ослабла,

Мов тятива в дитячім самострілі,

Торкнись її злегенька, ледве-ледве,

Вона озветься тихо, мов луна Себе самої. Як рука натрапить На ту струну, що ствердла від мовчання, Шарппи струну безжалісно, потужно І брязни в неї, наче на пожежу.

(Апокриф)

«Чутно крик в Рамі, великий плач і скарги, Рахіль плаче по дітях своїх і но може потішитись, бо їх немає».

(6в. Мате. 11, 18)

З’явилося новеє світло в світі,

У Віфлеємі, в тихому селі,

І засвітилася у темному блакиті Нова зоря, щоб і старі, й малі Дорогу знали до свого месії,

Малого сина вбогої Марії.

Пішли усі поклон йому віддати —

Волхви, царі і вбогі пастухи,

Втішалася обрдна богом мати,

Сповнялась материнської пихи,

Святої гордості, що кожна мати мав,

Як на руках своє дитя тримає,

Бо кожній матері дитя її месія,

Давно сподівана і справджена надія.

О матері! щасливі тричі ви,

Коли про вашу любую дитину Не дбають ні царі, ні мудрії волхвп,

Коли нова зоря очей не вабить сипу,

Тоді не треба кидати господи І йтп на безвість у далекий край,

Щоб рятувать від лютої пригоди Свою дитину, свій єдиний рай,

Так, як Марія сипа рятувала,

Свій скарб єдпппй, скарб той світовий,

Що сила темная на страту роковала,

Бажаючи вгасить вогонь новпи.

Вночі зібралася мала родппа І подалась в пустиню крадькома,

В пустиню їх зоря провадила сама,

Оберігала їх сторожа япголииа,

Безлюднії шляхи пісковаті білілп,

По них впгнапці йшлп замислені, самі,

Як мрії, крила янголів летіли,

Л випокол був схований у тьмі...

Шука месію Ірод в Палестипі,

І ллється кров, як навесні вода,

Так падає дитина по дитині,

Як з дерева роса тремтячая спада.

Скрізь голосіння, плач і крик великий, Риданням Іудея пойнялась,

В ІІІеолі темному озвався гомін дикий,

І давняя Рахіль із гроба підвелась,

По дітях страчених вона ридає,

Марою білою до трупів припадає, Прокляття, скарги, мов пожежі дим, Знялись до неба. Вчув їх Елогім І посланця свого послав він до Рахілі.

Із неба злинув Серафим зорею,

Наметом засіяли крила білі,

Як, потішаючи, схилився віп над нею.

Серафим:

Вгамуйся, бідна мати, не ридай!

Нехай тобі сіяє так надія,

Як та зоря нова. Рахіль, згадай:

«З Єгипту має вам прийти месія».

Радій, Рахіль, Ізраїль оживе,

Месія дасть йому життя нове!

Рахіль:

Радіти, кажеш ти? мені радіти?

О Серафим! у вас на небесах Не плачуть матері і не вмирають діти, Вам невідомий смерті страх.

Месія! що йому до нагної недолі?

Bin пап землі, безсмертний божий син. Мої сини в понурому ІІІеолі,

Не верпеться вже звідти ні один.

Ніхто їх звідти визволить не-може,— Важкий, холодний сон наліг на груди їм... Ягвё, страшний Ягвё! Таємний Елогім! Адонаї-Шаддаї, грізний боже!

До тебе я за помстою вдаюсь,

Тобі я, тінь ображена, молюсь!

Ніхто пе може літери змінити Твоїх міцних одвічних установ, Чотирнадцять колін заледве може змити Пролитую безвинно людську кров,— Дивись, тепер її пролито ціле море Для того, щоб живим зоставсь один!

За кров дітей моїх, за материне горе Нехай заплатить сей, Марії син!

Бо коли ні, то в день страшного суду На йосафатовій долині стану я І перед зборищем мерців волати буду: Себе суди, неправий судія!..

Поблід від жалю ясний Серафим І тихо знявся мовчазний угору, Закривши вид крилом сіяючим своїм. Рахіль стояла посеред простору,

Неначе стовп могильний... Чорна мла Тремтіла й никла під зорею Сходу,

Що ясне й тихе проміння лпла,

Немов живущу і цілющу воду.

На зірку глянула з ненавистю Рахіль, Блідії руки здійняла з грізьбою:

«Гори, проклята зірко! на сто миль Марії й синові освічуй путь собою.

Маріє, радуйся! твій син, твоя любов, Живий, у захисті, та прийде та година, Даремне згине так твоя дитина,

Як сі мої нащадки. Кров за кров!»

Якби я знав, що їм пема рятунку, що близько смерть і згуба неминуча, то я благав би марева в пустині: хто мусить погибати на безвідді, нехай же бачЬть хоч надію марну, і поки згаснуть очі, хай блищить їм, леліючи, далека срібна хвиля, нехай кивають пальми їм привітно, мов прохолоду й спокій обіцяють.

Нехай копаючий собі шепоче: