Том 1 - Леся Українка

Плюща обійми гублять силу дуба.

Та без притулку плющ зелений в’яне,

Я не зав’яну, я знайду руїни,

Я одягну обдерті, вбогі стіни,

Зелений плющ оздобою їм стане.

В країну смутку вітерець прилине І принесе мені луну розмовп Від мого дуба любого з діброви,—

І спогад любих літ повік пе згиие.

НА МОТИВ З МІЦКЕВИЧА

...I znowu sobie zatlaj? pytanic:

Czy to jest przyjazn, czy to jest kochanie?

Mickiewicz 23

Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.

Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,

В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;

Я часто питаю себе: чи кохаю? — Одказую: ніі

Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця

заб’ється,

Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,

[ хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.

Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,

І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні...

Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу,—

Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» — чи я б тобі мовила:

ні?..

Коли вже зачепили сі питання

Про бога й про посмертне проживанпя,

То й я вам думку висловлю свою,

Куди не так, як німець ваш, поважно,

Але, я думаю, не менш одважно.

Не буду я тепера говорить Про Зевса, Одіпа, про Браму і Єгову,—

Вони вже вмерли, їх не оживить,—

Тепер уже пора змінити мову,

Тепер сказати треба: бог деїстів,

Бог скептиків і бог детерміністів.

Що скаже бог деїстів мому серцю?

Я юшки не люблю без солі і без перцю.

Імення бога скептиків: «Не знаю»,

Щось я такого й богом не вважаю.

13 детерміністів світ наладжений так стало,

Що там для бога місця вже не стало.

Всі три боги невлад, створить нового трудно, Та й віршувать па сюю тему нудно.

До того ж на землі у нас так мало волі,

І без богів начальства в нас доволі...

Тепер питання друге. Далебі,

Повірте слову, мій шановний друже, Посмертного життя не хочу я собі,

Мені про нього гірше ніж байдуже.

Туманне «там» подобатись не може,

«Загробний світ» спіритський — боронь божої Попасти в пекло, може, се й цікаво,

Але воно занадто вже яскраво Описано у Данта. І, здається,

Я знаю трошки, що то пеклом зветься.

Піти у рай (хто має цю надію!),—

Немає там ні горя, ні зітхання,

Але нема ні дружби, ні кохання,—

Такого раю я не розумію.

Там, крім набожної, нема літератури.

Я ж артистичної, як знаєте, натури,

Поезія виключно релігійна,

Як всяка річ, занадто тенденційна,

Чогось мене не радує зовсім,

Отак, як ці німецькі мудрі вірші

(Мої здадуться вам далеко гірші), Здасться, можна покінчить на сім.

(Присвята редакторові «Буковини»)

Що за диво, що за пове чудо!..

Перед світом у святу неділю Вельми дивний сон мені приснився,

Що немов я опинився в Римі,

Там я бачив Колізей і Форум,

Капітолій і Тарпейську скелю,

Звідки давні римляни невдячні В діл спихали чесних патріотів.

Та те все мене не вдовольнило,

Бо хто бачив Святоюрські вежі, Староруські Золоті Ворота,—

Що для нього Колізей і Форум, Капітолій і Тарпейська круча?

Що нам римські цезарі й герої?

Таж прецінь у нас князі бували!

Але далі: Ватікан я бачив І отця святого в Ватікапі.

Але й то, панове, ще не диво.

То ж би навіть і у спі був сором —

Бути в Римі та пе бачить папи!

Вище всіх червоних кардиналів Він сидів у ясних, білих шатах.

На подушці оксамитній долі Спочивала золота пантофля.

Різних націй вірні католики На колінах лізли до престолу,

Цілували золоту пантофлю,

Отже, й я поліз услід за ними —

Най же й русин буде так, як люди!

Річ святу поцілувавши тричі (Один раз тому, що батько в плахті),

Я поглянув на святе обличчя І зненацька скам’янів від дива —

Хоч у сні ніщо нас не дивує,

Але ж то було всім дивам диво:

Я побачив руськеє обличчя,

Римською тіарою вінчанеї Боже мій! та я його так часто

Зустрічав у львівськім семінару!

Він пізпав мене і так промовив: «Повернися у свою країну,

Понеси їй звістку благодатну,

Що віднині кожний вірнпй русин З ласки бога стапеться безгрішним, Тільки мав всім властям коритись. «Нѣсть бо власті, єже пе от бога».

(Тут я нишком усміхнувсь, панове: Вже цього він міг би пас не вчити!).

А хто хоче просто йти до раю І в вінці, як мученик, СІЯТИ,

Той повинен прочитати пильно Цілий річпик «Руського Сіона».

(Тут, пе знаю, чи й признатись, браття, Защеміло трошки в мене серце).

Окрім того, я заповідаю Вірним всім піти в похід хрестовий Проти всіх плюгавих, одчайдушних Сіячів ворожих, бридких впливів, їх пам треба нищить без пардону!

Буде вам за сеє рай на небі,

На землі ж то поки що ще тайна...»

Тут я крижем впав перед престолом, Хтів промовить щось, але прокинувсь І покликнув голосом великим:

«Гей, па бога, милі руські браття,

Хоч би всім нам згинути судилось, Мусим мати свого кардинала!

А вже сам він дійде до престолу».

Вже ж бо сон мій не зовсім даремний,

Бо казала так моя бабуся

(То ж була сама народна мудрість):

Соп, що спиться у неділю рано, Зроду-звіку не минав здарма.

Тепер прощай! Хто знає, чи надовго.

Міт, може, хутко будем походжати По горах київських та по гаях волинських, А може, поки зійдемося знову,

Води багато утече з річок І сліз з людських очей. Хто теє знає? Колись я думала для тебе на прощанпя Увити гарне ропдо чи сонет І рифмамп уквітчати навколо,

Немов гільце весільне,— та шкода!

Тепер посох садочок мого серця,

Не знаю, чи коли й одмолодіє.

Торік бувало тут, над сим потоком,

Звивала я тобі вінки барвисті,

Тоді ж у мепе і квітчасті вірші,

Жартуючи, лилися з-під пера,—

Але тепер нема квіток для мене Ні в полі, ні в діброві, ні в душі.

Колись я мала той дівочий звичай,

Як покидала край який надовго,

Збирати квітки з паймиліших міст І брати їх на пам’ятку з собою,

Тепер взяла я грудочку землі,

Колись її положать надо мною...

Сестрице люба, я тобі бажаю Ясного щастя (колп се пе мрія!),

Щоб «радого» і