Том 1 - Леся Українка

Щоб сеє перше і безмірне горе Було остатнім у твоїм житті.

Колп ж яка смутна година прийде І сльози самохіть поллються із очей,

Тоді поглянь, кохана, па схід сонця (В ту сторону, де паша Україпа)

І пригадай, що десь є хата й серце,

Тобі одкриті завжди. Може, думна На схід полине, а печаль па захід.

Для мене, сестро, щастя не бажай (Ми з пим чогось пе можемо ужитись!),

Тп побажай мені одваги й сили більше

Сповняти той великий заповіт,

Що я несу з собою на Вкраїну...

Хай спогад мій між вами буде краще, Ніж я сама була,— адже здалека Тумани навіть золотом сіяють,—

Тож «споминайте добрими словами»!

Для мене спогад про те щастя й горе,

Що всі ми вкупі тут переживали,

Тим буде, чим молитва для набожних.

А вас усіх... ні, годі вже! ПрощайІ

Вороги:

Геть їх, поетів! навіщо їх співи?

Хто тепер слухать їх рад? і Нас оглушили вже «тихі мотиви» «Снів» тих, «фантазій», «балад»!

Чули ми й тую «громадськую тугу», Все то слова голоспі,

Хату нагріти в зимовую фугу,—

Навіть на те не судні!

Годі тих співів! і так уже сумно. Поспіхом спів ваш бринить...

Слова не тямите мовить розумно,

А віршувать — аж горить!

Прихильні:

Ні, не стихайте, солодкії співи,

Всяк з нас їх слухати рад,

Любо колишуть нас тихі мотиви «Снів» ваших, «мрій» та «балад».

Тільки навіщо той смуток і туга,

Вже ж бо і так ми сумпі.

Хай нас колишуть, як пестощі друга, Ваші лагідні пісні!

Ніч налягла безпросвітпим склепінням, Очі й серця нам тьмарить,

Хай же привітним і тихим промінням Божая іскра горить.

Поет:

Годі вам, гурт ворогів і прихильних, Марні слова промовлять.

Краще ідіть научіть божевільних,

Як їм прнтомними стать.

Бачили ви, як велике багаття Кида вогонь аж до хмар?

«Божая іскра» — то тяжке прокляття, Дикий і лютий пожар.

Вогнища того не може людина Ні запалить, ні вгасить,

В кого ж запала хоч іскра єдина,— Вік її буде носить!

SLAVUS - SCLAVUS 24

Слов’янщина! — який величний гук,

Який широкий і містично темнпіі.

І скільки літ і як багато рук Для неї будували храм таємний.

Посеред храму п’єдестал звели,

І статую поставили на ньому,

І вид, пемов Ізіді, зап’яли Покровом щільним ідолові свому.

Стоїть таємна статуя давно,

Час тихо упливає рік за роком,

І досі ще нікому пе дано В лице їй глянути одважним оком.

А що ж величної Слов’янщини СИПИ,

Німої матері проречпстії діти,

Між людьми чим прославились вони?

Чим похвалитись їм, з чого радіти? Дивітеся: з них кожний як один,

Що світ би здержав па плечах здорових, Міцний, як дуб кремезний, слов’янин Покірно руки склав в кайданах паперових Та раз у раз поклони низькі б’є Перед стовпом, короною вінчанним, Порфірою укритим; стовп той є По праву спадщини царем названий.

І кожний весь в крові, в сльозах його лице, Троїстая нагайка тіло крає,

А він, ховаючись, плете сильце І братові під ноги простирає.

Колись, бувало, сильний чуженип Слов’ян-рабів виводив па майдани,—

Тепер, куди пе глянь, усюди слов’янин На себе самохіть кладе кайдани,

І кажуть всі: варт віл свого ярма,

Дивіться, як покірно тягне рало!

Ні, ймення слов’янина недарма Сішопімом раба між людьми стало!

Мені в сю ніч приснився ясний місяць, високе небо, вільний винокол.

Блакитне світло сяло і тремтіло, немов огонь таємний чарівниці, а над тополею зоря світила, моя зоря, що скрізь мені сіяла, поки мене не замкнуто від неї в камінній клітці в чотирьох стінах.

Мені приснилась, друзі мої рідні, безсонна ніч одна, що так давно минула, та не забудеться вона повік.

В той час була для мене скрізь весна, вона була і в серці, і в природі, блакитні й білі проліски цвіли, і я втішалася весняними квітками так, мовби всі вони росли для мене...

І я тоді жила. Безсонні ночі минали швидше, ніж у сні коханім, снувались думи, пролітали мрії, а спогади з надіями сплітались в один вінок, були там лаври, квіти... були й терни, я потім те дізпала, тоді ж пе чула — ніч зачарувала.

Ти зпаеиі, сестро, як блакитна нічка бентежить серце, думку порива?

«Не спи, пе спи! — говорить ясний місяць,— бо як заснеш, я ироміпь наведу, пемов стрілу, і встрелю в сонне око,— присняться марища бліді і невиразні, жах стпспе серце і розбудить вмить.

Не спи, пе спи, тебе я очарую, і паяву побачиш дивпий соп».

Чи знаєш, брате, як лагідна зірка говорить: «Погаси робочу лампу, покинь книжки, забудь свою роботу, поглянь на мене і згадай ті зорі, що десь далеко, там, у парі сяють, я завпеди в них дивлюсь, мов у свічада, в таку блакитну нічку, як оця».

Мої кохані, я б сказала вам:

не слухайте отих речей підступних, та знаю, що даремне згине рада, бо я сама собі її давала і власна рада марне загубилась.

У тую нічку, що давно минула, що я тепер побачила у сні, я довго слухала розмову чарівну ясного місяця й лагідної зорі, а серце стукотіло так раптово, а думи ткали безконечну тканку, мережану при сяєві блакитнім, аж поки сяєво зробилося рожевим, тоді у серці якось обізвалось, мов жайворонка спів, виблиснуло, мов промінь.., Коли яспе весняне раде сопце малу кімпату рясно освітило, то па столі па білому папері виразно рівні щілочки чорніли...

Про що були мої думки й писанпя, не буду вам казати, друзі рідні,— бо в вас, наперекір сумним очам, прорветься гама непокірна сміху, і буде жаль мені на сльози, вам на сміх.

Тож не питайте, що мепі іще примріялось в блакитному сіянні.

Мені в сю ніч приснився місяць ясний, високе небо, вільний винокол...

* 4с

*

Не дорікати слово я дала,

І в відповідь на тяжку постанову Ти дав колючу гілочку тернову,

Без жаху я в вінок її вплела.

Рясніше став колючий мій вінок...

Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

Я в серце прийняла безжалісний клинок. Тепер мені не жаль ні мук, ні крові, Готова я приймать і раоп, і терни За марні мрії, за святії сни Пречистого братерства і любові.

2/II 1897

Motto: Дурак — красному рад.

«Кров твоя — рубін коштовний,