Том 1 - Леся Українка

Він же до рідної матері так обізватись одваживсь,— нащо приймав він олію і тії гарячії сльози, що застилали розширений погляд отій одержимій, Еащо він мовив апостолам: дайте їй спокій, тій жінці?..

1/V1II 1900

ЛЕГЕНДИ

У легендах стародавніх справедливості немас, все там річ іде про жертви та кривавії події.

В тих легендах ми читаєм, як дитяча кров рожева рани гоїла на тілі жебрака, старого діда;

як раз дівчина убога хрестоносця врятувала від прокази сарацинів, свого серця кров віддавши;

як людей лихії чари в мертвий камінь обертали, але кров невинна знову оживляла те каміння.

Ті легенди червоніють, наче пишна багряниця, наче пурпур благородний, від крові людей невинних.

Та горить у мене серце, коли я їх пригадаю,— проти сих легенд червоних білий світ блідим здається.

1/VIII 1900

САУЛ

(Монолог)

«...І дух господній відступив від Саула і гнітив його дуі лукавий від господа.

...І бувало, як тільки дух лукавий находив на, Саула, брав Давид гусла і грав рукою с/оєю, і відпочивав Саул, і добре йому було, і відступав від нього дух лукавий.

...Як вернувся Давид з перемоги над чужинцем... вийшли жінки, радіючи і промовляючи: переміг Саул з тисячами своїми, а Давид із тьмами своїми...

І почав Саул підозрівати Давида від того дня і потім.

І нападав дух лукавий від бога на Саула і пророкував він посеред дому свого; Давид взявся рукою за гусла, як і щодня, а спис був у руці Сауловій. І взяв Саул списа і сказав: приб’ю Давида до стіни!

І вхилився Давид від лиця його двічі...»

(Книга Царств І, гол. 16, стрічка 14—1S; гол. 18, стрічка 6—7, 9—11).

Грай, хлопче, грай, нехай голосить арфа, хай плачуть струни, як жінки над гробом.

Я сам себе оплакати не можу, бо сліз нема. Нехай ридає арфа, нехай я неоплаканим не згину.

Грай, хлопче, грай! нехай той голос арфи ваглушить голоси в моєму серці, ті голоси пророчі, неспокійні...

О! не на щастя став Саул пророком, господь його карає віщим духом!

Саул не знає страху серед бою — хто бачив, щоб його рука тремтіла?

Хто бачив, як він блідне й одступає?

Прийди ж, поглянь на мене серед ночі, як я блукаю по своїх хоромах, безлюдних, темних, і здіймаю руки і ними голову безумну закриваю,

і блідну, і тремчу, і падаю додолу, і перед власними думками одступаю, і власних слів жахаюся пророчих...

То не мої слова — то дух лукавий мені через мої уста віщує, що мушу я... Не слухай, хлопче, грай, пе допусти, щоб знов я був пророком.

Грай, хлопче, грай і не дивись на мене. Вони лагідні, тії чорні очі, але на дні я бачу щось вороже...

За віщо ти ненавидиш мене?

Що завинив тобі Саул безумний?

Не говори, не говори нічого!

]Не я питав тебе, то дух лукавий.

ТЗГ^ачаруй його, заворожи!

Безсильні проти його всі закляття, але музика має божу силу.

’ Не голосно, лагідно, ніжно грай, хай спів твій має силу, як струмочок, що тихо й ніжно точить твердий камінь.

На серці в мене кремінь — хай же спів твій його підточить і в безодню скине, в безодню забуття...

Мій любий хлопче, в той час, коли так солодко говорить до мене срібний бренькіт струн тонких, не вірю я ні голосам пророчим, ні тим ворожим поглядам твоїм.

Хто грає так, ненавидіть не може.

Та й за що б ти ненавидів мене?

Що значать всі славутні перемоги против одного руху твоїх рук?

Я тільки вмів людей перемагати, а ти самого духа переміг.

Чи заздрісно тобі на сю корону, сю багряницю, сеє берло? Хлопче, повір мені, без них я щасливішим і кращим був в той час, як пас отари на батьківських зелених полонинах.

Не гнулася моя висока постать, і пе тьмарився мій веселий погляд,

я простий був і думкою, і серцем.

Гай, гай! Чи міг же хто тоді подумать, що і Саул колись пророком етапе?

Отак, так грай! Нехай брипить легенько, лагідно арфа. Се ж немов дзвіночки моїх отар... Се мов гірські потоки... .

Я вже було й забув їх любий гомін.

Тут у дворці я чую інші гуки, а в гори я виходжу лиш на бій: тоді не чутно гомону потоків — їх заглушає лютий брязкіт зброї і сурми військові...

Ой, що за гук?

Навіщо ти ударив військової?

Не хочу! Годі! Не вражай! Я знаю, за віщо ти ненавидиш мене.

Тн згадуєш, що я був пастухом і став царем, а ти вівчар і досі.

Ти згадуєш про свій славутний вчинок, як ти звалив пращею філістинця.

Дитино ти, дитяча в тебе й зброя!

Ти, може, хтів улучить горобця, а дав господь, що влучив Голіафа.

Ох, що за погляд! Мов з праїці камінчик!

Ти от за що ненавидиш мене: що ти мені не зброєю сподобавсь, а тільки арфою, що я тебе тримаю не тільки по неволі, бо ти сам займаєшся святим огнем, як граєш перед царем безумним. Жаль тобі того, кого за ворога вважаєш.

Я так тебе музикою твоєю

скував, зв’язав, немов залізним путом.

Я цар пе тільки тіла, а й душі, дуті твоєї, ти, хлоп’я чорняве.

І ти повстать пе можеш проти мене!

Чого ти знов так дивишся на мене? Підступний погляд твій, немов отрута. Отрутою боротись проти мене, отрутою, гадаєш? О, не діждеш!

Гей, де мій спис? Приб’ю тебе до муру, єхидно клята!..

О моя дитино, чи се ж я вбив тебе? Ні, ні, мій спис не зачепив тебе... О боже правий, який же я нещасний і безумний!

Гей, ви, раби, візьміть сього співця, надгородіть його, нехай іде додому.

Bin більш не буде вже ніколи грати!

Він буде грати, але тут ніколи! Хіба тоді, як сяде тут на троні.

Адонаї! За що мене караєш пророчим духом і остатню пільгу, остатню оборону відбираєш?

Адопаї!

Моя дитино люба!

Мій хлопчику лагідний! Де ти, де ти? Невже мене ніхто не порятує?

І8/ХІ 1900

ТРАГЕДІЯ

Чує лицар серед бою, що смертельна рана в грудях, стиснув панцира міцніше, аби кров затамувати.

Бачить з вежі гарна дама, що поблід її коханий, що рукою стиснув груди,— посила до нього джуру.

— Пане лицарю, вас просять залишити бій кривавий

хоч на ту малу часину, поки рану перев’яжуть.

6 у нас м’які завої і бальзам на рану гойний, там на