Том 5 - Леся Українка

Тепер од вас я вироку чекаю.

Не знаєте, як дорогий для мене і присуд ваш, і кожне ваше слово!

Так, мов я досі був десь у пустині, де й голосу людського не чував, а тут одразу чую рідну мову.

Хіба ж вона не буде дорогою,

хоч би у ній почув я смертний вирок?

А н т о н і о

Про смертні вироки нема і речі.

Nunc delectandum est К

(Довго і уважно дивиться на статую.)

Річард тривожно стежить за його поглядом.

Скажіть, маестро, коли ви почали оцей утвір?

Річард

Коли почав? Не знаю, як сказати: в Венеції з’явилась перша думка.

Я вже тоді робив маленькі проби, бо скрізь мені оця ідея мріла, де б я не був. Колись в Масачузеті зробив я статую... її нема.

А де ж вона?

Р і ч а р д

Велика ласка буде не вимагать відповіді на се.

А н т о н і о А се ви хутко маєте скінчити?

Р і ч а р д

Раніше, мабуть, путь моя скінчиться.

А н т о н і о

Се буде шкода. Статуя хороша.

Хоч, як то кая^уть, трохи tormentata *.

Р і ч а р д Не диво... Сам я вимучений вкрай.

Антоніо

Так не беріте слів моїх, маестро.

Я, друже, сим сказать не хтів, що вам вже справді сили творчої бракує, а тільки те, що ви дали над нею запанувати розмислу, що видно вагання в сьому творові...

(Замовкає, шукаючи виразу своїй думці.)

Р і ч а р д

Мессер,

не я^алуйте, я не прошу пощади.

Антоніо (намагаючись сховати ніяковість)

Та вам у ній нема й потреби, друже.

Се ж критика, а критика звичайно

ускіплива, часами то й над міру...

Пригадую, ви тільки що казали, що мали проб чимало. Я хотів би їх порівнять до статуї цієї.

Р і ч а р д

(іде і достає з шафи маленьку фігурку воскову)

Оце одна зосталася від них, і ту я виніс, наче тіло друга, убитого в останнім бойовиську.

А н т о н і о

(придивляється до фігурки; обличчя його хутко приймає екстатичний вираз)

Маестро! Слухайте! Та се ж перлина!

Се ж гріх — таке од світу заховати!

Ви — пуританин, ви зросли на текстах, а притчу про таланти і забули!

Р і ч а р д

Шановний друже, я ту притчу знаю, аж надто взнав...

А н т о н і о

На ймення Аполлона і всіх камей! Скажіть мені, маестро, коли ви утворили сю перлину?

Р і ч а р д

Та ще в Венеції. А потім трохи переробив обличчя їй.

Антоніо

Здається, сей ваш утвір скидається з фігури на Кароліну д’Орсі.

Р і ч а р д

Може бути.

А н т о н і о

Недарма ж то чужинець геніальний до італьянки залицявся!

Р і ч а р д

Ні,

ви помиляєтесь. Не залицявся.

Релігії краси при ній я вчився.

Якісь зальоти я вважав би просто за профанацію.

А н т о н і о

Сама сеньйора (становить тим часом фігурку на стіл коло себе) десь не такої думки про зальоти,— у неї завжди троє cicisbei крім чоловіка.

Р і ч а р д Замужем вона?

А н т о н і о Давно. За тим гладким, багатим Ф’яскі.

Р і ч а р д Вона й тепер так ідеально гарна?

А н т о н і о Тримається незгірш. Хоч, звісно, літа...

Р і ч а р д

Мессер Антопіо, навіщо ви мені се розказали?

А н т о н і о

Любий друже!

Нехай вас не вража мій розповідок,

оте, що я вам розказав,— життя, а се, що тут мене чарує,—

(показує на фігурку) мрія.

Життя і мрія в згоді не бувають і вічно борються, хоч миру прагнуть.

А в скутку боротьби — життя минає, а мрія зостається. Се ж то й значить:

Pereat mundus, fiat ars!

(Показує на девіз, виписаний на п'єдесталі фігурки. Pi-чард не відповідає на се й задумується. Антоніо бере Рі-чарда за руку.)

Маестро!

Як другу, як артисту, раджу вам, прошу і заклинаю вашим хистом: верніться-бо в Італію! Я певен, там оживуть і мрії ваші, й слава, і розцвіте талант під нашим небом.

Мій корабель до вашої послуги з господарем його.

(Кладе собі руку, до серця і вклоняється Річардові.)

Р і ч а р д

Спасибі, друже, хоч я прийнять не можу призволення; пробачте ви мені і зрозумійте.

Хоч ясне ваше сонце італьянське,— осліплого воно не просвітить, а сльози викличе з очей незрячих.

Тепер — вже пізно. Як мені вернутись в той край, де бачили мене колись у розцвіті, де всі колись на мене великії надії покладали?

Що ж я там покажу? Чим похвалюся?

Так я почав

(показує на фігурку) і ось як я скінчив!

(Показує на статую.)

Ні, після сього вже не воскресають!

Ви кличете мене на корабель?

Ні, друже, не беріть з собою трупа, се, кажуть мореходці, не годиться...

(Гірко усміхається.)

Чоловік

(увіходить)

Шановний пане! Може, ваша ласк9 до збору в дім громадський завітати, щоб діло завершити.

А н т о н і о

Зараз буду!

Чоловік виходить.

Я мушу йти, а там час і в дорогу,— я вже давно по Новім світі їжджу, а до старого путь назад чимала — баритися не можна мореходцям.

Так що ж, маестро?

Р і ч а р д

Тяжко знов казати те, що нелегко вимовить і раз... Вклоніться там Венеції від мене і скульпторам, хто з них ще не забув товариша. Сеньйорі Кароліні перекажіть, як зайде річ про мене, привіт мій вдячний і глибоку шану.

З усіх людей, яких я знав на світі, вона мені в житті дала найбільше,— вона дала мені найкращу мрію.

Хай бог її благословить за те!

А вам, шановний друже, щира дяка за вашу приязнь.

А н т о н і о

Шкода, що вона не придалась ні на що вам, мій друже!

(Стискають руки, Аитоніо подається йти.)

Р і ч а р д Мессер Антоніо!

А ы т о н і о

Що, любий друже?

Р і ч а р д

(дає йому фігурку)

Візьміть сю «мрію», хай вона іде в святу країну, що її