Том 5 - Леся Українка

Прочанин (з добродушним смішком)

То ти таки попробував зайняти?

Ю д а (спалахнув)

Хотів би знати я, що б ти зробив, якби тобі текли крізь пальці гроші

і розтікалися по всіх усюдах, лишаючи тобі сухі долоні — і так щодня! Я дбав про харч, про хату для гурту цілого і про старців, що меткою за нами волочились, а сам голодний, збіганий, як пес, їв облизні та думкою, як дурень, мав багатіти... День у день промови, якісь темно-прозорі, наче прірва,— аж світ макітрився мені від них!

Я їм не бачив ні кінця, ні краю...

Уже я знав, чого ті речі варті:

«Я заспокою вас... я вас потішу...» Аякже, сподівайся! Він здалека спокоєм і потіхою манив, а скоро хто було розвісить вуха і справді піде з ним, як я дурний, тому таке ярмо він клав на шию, що аж додолу гнуло. Він любив байками й загадками говорити; отож було не смій його спитати, як то є звичай між учениками: «Учителю, що значить сеє слово?» — він зараз попадав у нетерплячку: «Лукавий роде! Доки буду з вами? Сліпорожденні! Дивляться й не бачать!» І все такі слова вразливі, гострі, що краще б він уже налаяв просто, ніж так пекти аж до живого серця.

Прочанин

Проте ж таки за ним ходили люди, не кидали,— відай, було їм добре.

Були такі, що й роду відреклися.

Я сам таких в Капернаумі знав.

Була там молодичка, Саломея наймення їй,— покинула дітей і чоловіка; інша знов, Сусанна, багата відданиця, молоденька і роду чесного — за ним пішла, не боячись неславрі й поговору.

Ю да

(зневажливо)

Не говори мені про те жіноцтво!

Жінки, як ті собаки,— раз погладь, а потім хоч щодня лупцюй, все стерплять! та й руки ще лизатимуть...

Прочанин

Ну, добре, та ж не самі жінки, ба й чоловіки, як сам ти згадував, були щасливі, в ногах у нього сидячи.

Ю д а

Мана!

Не царство боже, ні — скоріше пекло було у тім гурті! Яка там заздрість, ти й здумати не можеш! Кожен важив на перше місце побіля Мессії, на перше, не інакше! І для того терпів усю зневагу, все приймав.

Учитель мав улюбленців між нами,— ми, зуби зціпивши, їм догоджали, щоб приподобитись йому хоч тим.

І я ж, поки ще царства сподівався, все залюбки терпів, а потім мусив терпіти й без надії — де б я дівся? — хоч день і ніч я голову сушив, як вирватися з того царства глуму, де не мені народи слугували, а я служив відметам всіх народів...

І знаєш, діду, що ніхто ніколи не міг його задовольнить. Якось він при вечері кинув нам у вічі такі слова: «Ось, пийте кров мою!

Ось, їжте тіло!» Боже помсти правий!

Чия ж то кров була, як не моя?

Чиє ж було то тіло?! Гіркий сором гнав кров з мого лиця, я з тіла спав, як жебрав їм того вина та хліба...

Було тобі піти куди хоч в найми, щоб вирватись од них...

Ю д а

Куди? До кого? Цікавий знати, хто мене прийняв би! Голота нас любила, а заможні не прийняли б за наймита такого, що був учеником — ба ні, слугою! — їх ворога.

Прочанин

Вже правда — ти попався,

неначе в пастку миш! І як ти жив там!

Ю да

Либонь, не райське щастя відбивалось в моїх очах! Учитель те завважив.

Він поглядів понурих не любив.

Він звик, щоб ми, як песики, лагідно йому дивились в вічі та ловили його слова. І він мене почав словами дошкулять. Напроти мене він байку склав про гостя, що понурий та нечупарний втисся на весілля і з соромом був вигнаний. Дедалі про зрадників почав заводить річ: чи руку покладу на стіл — він каже:

«Ось зрадницька рука побіля мене»; чи хліб у страву я вмочу — знов слово: «Сьогодні зрадник хліб вмочав з нами», було, не дивлячись на мене, каже, мов ненавмисне, але всі навколо на мене витріщалися одразу, неначе я одмінок був між ними...

(Задумується. Потім здіймає голову вгору.)

Що він посіяв, те й пожав! Сам винен!

(Знов задумується. Раптом шпарко, напосідливо.) Нічого в світі я не мав, крім нього,— хіба ж не мав я права знов зміняти

його на те добро, що я втеряв з його причини?

Прочанин

А як же ти зробив се?

Ю д а А як би ти зробив?

Прочанин

Хіба я знаю?

Я зроду ще не продавав людей.

Ю д а (з понурим жартом)

Так само продають їх, як і все, як гуси, як худобу: поторгують і вдарять по руках. Ти ж думав як?

А потім з рук у руки віддають їх тому, хто купить. От і все. Не бачив?

Прочанин А як же ти віддав його, як саме?

Ю д а

(зненацька роздратований)

Та що ти, мов суддя, мене питаєш? Мені вже се обридло!

Прочанин (здвигає плечима)

Річ твоя!

Не хочеш — не кажи. А тільки, знаєш, погана чутка йде про тебе в людях, що ніби ти його поцілував, як зраджував.

Ю д а (уперто)

І він мене теж зрадив!

Цілуючи?

Ю д а

(злісно і вкупі з жалем)

Ні, він мене ніколи не цілував.

Прочанин А ти його?

Ю да ( люто )

Гей, діду!

Кажу тобі, доволі вже балачок!

Прочанин (встає)

Коли ти справді отаке плюгавство вчинив, то краще вже тобі мовчати.

(Лагодиться йти.)

Ю д а (поспішно) -

А може ж, я таки його любив?

А може ж, я хотів з ним попрощатись?

Прочанин

(обертається знов до Юди. З крайнім презирством)

Ну, знаєш, Юдо, я тепер кажу: доволі вже балачок! Бо як правда, що ти любив його, то те плюгавство іще мерзенніше. Убий, заріж, втопи, продай, та хоч без поцілунків!

Ю да

Я з тебе жартував. Той поцілунок зовсім холодний був. Я ж мусив якось признаку дать, котрого з гурту брати.

Прочанин

(тремтить від обурення)

Мовчи! Не говори! Чи теплий гад, розпарений на сонці, чи холодний — однаково бридкий!

Ю д а

Тепер я гад?

А хто мене хотів благословляти?

Вода ж моя, либонь, таки цілюща, бо ти її приймаєш.

Прочанин (раптово одвуязуе тикву)

Ось тобі твоя вода. Волів би на безвідді пропасти, ніж прийняти щось від тебе!

(Ллє воду назад у кухоль.)