Том 5 - Леся Українка

Не хочу я загинути з душею.

Візьміть її, постановіть її

там, де колись мене квітчали лавром,

і всім скажіть: «Се Річарда душа»!

Антоніо бере поважно, мов релігіозно, фігурку до рук. Мовчазні поклони. Антоніо виходить.

Р і ч а р д (сам)

Душа моя за океан полине, а я зостануся бездушним тілом, серед костей, з потворою сією, мертворожденною.

(До статуї.)

Яка бридка!

Ненавидж/Чебе! Горить лице від сорому, що показав тебе!

Так згинь же, проклята, зо мною вкупі!

Не хочу я себе переживати!

Хай згине все і сліду не лишиться!

(Замахуеться, щоб скинути статую з п'єдесталу, але опускає руки.)

Ні, не здіймається рука на тебе, дитя моєї розпачі і туги.

І жаль мені тебе, так тяжко жаль, мов батькові нещасного дитяти, що вічною калікою вродилось...

Сей твір мій бронзи й мармуру не діжде.

Не пережить йому свого творця.

Не встигну сам я в землю обернутись, як висохне і розпадеться глина.

Нехай стоїть до часу...

Ну, а я?

Готовий заповіт — чого ще ждати?

Пора б у вічну путь...

Чутно орган, грає Requiem.

Таки згадав моє прохання добрий мій колега, заграв і Requiem. Я буду вдячний, уважно слухатиму...

(Сідає коло вікна і слухає.)

Грізні гуки... вони віщують вічну муку в пеклі.

Я в ньому вже й тепер... О!., відгук раю? Він обіцяє вічний спокій... спокій, та й годі... Я колись не хтів спокою... Тепер я чую, сила в мене гипе, як сей акорд... Я не могтиму жити єдиним хлібом. От могутній грім!

То сурма янгола! То поклик з неба!.. Коли ж мене покличе янгол смерті?

Я чую, вже його недовго ждати...

[1897-1909]

Кінець

НА ПОЛІ КРОВІ

Драматична поема

Глуха містина в околиці Єрусалимській. Попід глинищем, серед колючих хащів та червонястого бур’яну, що росге на солонці, розчищено невеличку нивку, але скілька кривих дерев з червоною корою зоставлено зрідка по ній. Чоловік, худий і зниділий, але з природи кремезний та тривкий, копає ту нивку великою мотикою і часто викидає каміння з землі, від часу до часу спиняючись та втираючи піт з обличчя.

Д і д о к - и р о ч а н и н іде поз нивку стежкою, що звертає вбік з великого Єрусалимського шляху. Прочанин важко дише і налягає на ціпок, ідучи, бо день душний. На ціпку вгорі прив’язана тиковка хилитається порожня і калатає. Чоловік, що працює, оглянувся на мить, почувши те калатання, але зараз же нахилився знов до

праці.

Прочанин (спиняється коло працівника)

Благослови господь твою роботу,

мій брате!

Працівник мовчить, пе одривається від роботи і не дивиться па

прочанина.

(Прочанин тихо до себе.)

Він, либонь, глухий.

(Голосніше.)

Мій друже!

Благаю ревне, дай мені водиці!

Хоч я іце й небагато увійшов, а вже всю воду випив,— душно, бачиш, а тиковка мала.

Чоловік

(показує на кухоль з водою, захований у бур'яні)

Он, можеш взяти.

Прочанин

(жадібно приникае до кухля і довго п'є; потім, напившись)

Нехай господь тобі продовжить віку, що ти мене порятував.

Чоловік знов не подає знаку, що чув сі слова.

Скажи,

де ти береш тут воду? Я піду та й наберу собі й тобі. Куди тут по воду йти?

Чоловії«

Туди.

(Показує мотикою в той бік, звідки прочанин прийшов, і знов нахиляється до праці.)

Прочанин

Назад... Ну, знаєш, мій синочку, пробач мені, старому, я підтоптався вже за довгий вік, ліниві ноги стали.

(Сідає на межі під деревом.)

Світ не близький мені додому йти. Я з Галілеї.

Ходив оце в Єрусалим на прощу, там маю родичів — сестру і тітку,-— от з ними й паску їв. А ти, мій сипу, єрусалимський?

Чоловік

Ні...

(Поспішно.)

Єрусалимський!

Авжеж!.. Хіба, ти думаєш, я звідки?

Прочанин

Та я не думаю нічого. Так от спитав собі... А поле се — твоє?

Ч о л о в і к Авжеж, моє. Чиє ж би мало бути?

Ото яка чудна балачка в тебе!

То я тому спитав, бо пам’ятаю, що як ішов я се в Єрусалим, то ся містина облогом стояла і нивки сеї наче не було, хоч люди вже здебільша обробились у полі й по городах. Десь недавно купив ти стою землю?

Чоловік

(неохоче)

Та... недавно.

Прочанин (оглядає містину уважним оком хлібороба) А скільки дав за неї?

Чоловік (так само неохоче)

Небагато.

(З понурим глузуванням.)

А ти хіба перекупити хочеш?

Прочанин

(добродушно)

Та ні, нащо ж мені? Я не тутешній.

А дорого, либонь, земля коштує коло Єрусалима?

Чоловік Як для кого.

Прочанин Ну, тобто, значить, як яка земля.

Чоловік

( злісно )

Не як яка земля, а як для кого!

Я так сказав, то так і розумій.

Прочанин

(трохи збентежений його тоном, підводиться. Здержано)

Я розумію. Ти, відай, убогий, то й дорого тобі дались ті гроші, що ти за землю заплатив. Багач сказав би, може: «Се земля дешева»,— адже тепер я зрозумів тебе?

Чоловік ( шорстко)

Мені не треба твого розуміння.

Напився, відпочив ти,— ну й іди.

Мені з тобою ніколи базікать.

Прочанин (відступив було ображений, потім спинився)

Ні, все ж я так не можу відійти!

Слова твої шорсткі, а серце добре.

Твоя водиця справді мов цілюща,— вона мені аж сили придала.

Повинен я тебе благословити, як батько сина рідного.

(Подається до чоловіка, підвівши руки для благословення.)

Чоловік

(поспішно, мов з острахом)

Стій, діду!

Он там... є ще вода... ти хтів сповнити сю тикву на дорогу... дай, наллю...

(Одв'язує тиковку від ціпка, переливає в неї всю воду з кухля і знов прив'язує.)

Ну от... І йди собі... і не кажи нічого більше... я зовсім не хочу твого благословення... я не хочу...

Ну, що ж? Чого ти дивишся? Іди!

Прочанин

(поступається ще ближче і вдивляється в чоловіка, не вва-жаючи на його нетерплячі рухи)

Та ні, стривай, тепер мені здається, що ти мені мов по знаку. Та вже ж!

Ти навіть був-таки у мене в хаті в Капернаумі, вкупі з тим пророком, що се його розп’ято.

Чоловік (здригнувся і спустив очі)

Я не тямлю,

про що говориш.

Прочанин ( щиро)

Ти мене не бійся.

Я не такий, щоб зрадити людину, та ще таку добрячу. Сам я, звісно, не думаю, щоб твій учитель справді Мессією мав бути, сином божим, бо знаю ж добре, чий він син і звідки,— все ж я його вважаю за пророка.

Він знав таке, що