Том 5 - Леся Українка

Р і ч а р д

Хіба що так... А хто ж її просив?

Невже сама сестра?

Джонатан

Ні, Крістабель сльозами серце матері збудила,

і згодилась піти просить громаду твоя шановна паніматка.

Р і ч а р д

Боже!

Таки призналася до сина мати...

Джонатан

Вона надіється, що ти ще прийдеш, як блудний син...

Річард Вона сказала так?

Джонатан Вона се говорила нри громаді.

Річард

Мене взивати блудним привселюдно!..

Джонатан

Громада се ласкаво прийняла.

Сам Годвінсон казав, що коли ти покірно прийдеш, повний каяття

і скрухи серця,— він тобі пробачить, як і громада.

Річард

Та невже він дума, що я просив би вибачення в нього?

Джонатан Він покаянпих слів пе зажадає.

Річард Я маю, отже, каятися ділом?

Джонатан Се ж ясна річ.

Річард Так, правда, ясна річ.

Джонатан

Я раджу покоритись. Вір, мій друже, ти сам би в тій покорі мир знайшов, той мир душі, якого ще ніколи у тебе не було.

Річард Та вже й не буде!

Колись і я про себе думав так, аж поки переміг, зломив гординю.

А відколи я сам себе відрікся, я мир і благодать у серці чую.

Р і ч а р д

Як я давно таких речей не чув!

Джонатан

Послухай же тепер! Нехай мій голос волаючим не буде у пустині.

Кажу тобі, волаю і благаю: скорися, Річарде!

Р і ч а р д

Не вмію, брате.

Суди господь між мною й тими людьми! Не гнеться шия перед Годвінсоном, не може серце стерпіти неправди, хоч би й від матері.

Джонатан

А для сестри?

Р і ч а р д

Навіщо здався їй покірний Річард?

Хіба на те, щоб у труну покласти?

Джонатан

Покинь ти, Річарде, сі горді речі, то марний дим, згадай живих людей. Небожа Деві ти любив, як сина.

Річард Що з ним тепер?

Джонатан

Нічого, добрий хлопець.

Річард

Не ліпить?

Ні, в малярстві став кохатись. Хотів би він в Голландію поїхать з товаришами, трохи підучитись, та грошей брак. А шкода, бо малює таки незгірше. Він охоту має, та й кревні не противляться, бо що ж, віп грішного нічого не малює.

Р і ч а р д

Що ж він малює?

Джонатан

Більше все портрети.

Свій власний змалював. От я привіз.

(Виймає невеличкий портрет, намальований на дощечці.) Се він тобі в дарунок посилає.

Р і ч а р д (придивляється. Голос тремтить)

Мій Деві... Ще покращав... Вус чорніє...

Ті самі очі винозорі, щирі,

та сама іскра в погляді. Мій хлопче!

Душі моєї сину дорогий!

Джонатан Вернись до нього.

Мовчання.

Р і ч а р д

Нащо б я вернувся?

Щоб угасити душу молодечу?

Тепер він пам’ятатиме довіку, що був колись у нього дядько Річард, одважний, вільний і непримиримий, покірний тільки правді і красі.

Не хочу я той спогад потьмарити, не хочу я, щоб мій коханий Деві і молоді товариші його на мене головою покивали:

«Був кінь, та з’їздився!» Се вже найгірше.

Все гордощі. Ти, Річарде, для слави готов душі спасення загубити.

Р і ч а р д

Для слави? Де ж? Яку ж я маю славу? Не край ти мого серця!

Джонатан

Вибачай,

я хтів сказать...

Р і ч а р д

Та що вже говорити! Ми все сказали, що могли, здається.

Джонатан

Я мав сказать, що, крім мене й родини, у тебе ще є приятелі вдома.

Р і ч а р д

Які ж се праведники?

Джонатан

Пані Томсон.

Р і ч а р д

Такої щось не знаю.

Джонатан

Се вдова

по Томсоні, колишня Дженні Кембль. Вона недовго замужем була, тепер вона вже,..

Р і ч а р д

Годі, не розказуй!

Чи пані Томсон, а чи панка Кембль,— однаково. Не знаю сеї жінки.

Мовчання.

Джонатан

Що ж я твоїй сестрі скажу про тебе?

Р і ч а р д .

Скажи їй тільки: вороття немає.

Джонатан І се останнє слово?

Р і ч а р д

Так, останнє.

( Одвертається.)

Джонатан

Ні, Річарде, ти не ховай сих сліз, я бачу їх. Скажу твоїй сестрі: він плакав, те говорячи.

Р і ч а р д (переміг себе)

Як хочеш...

Скажи моєму Деві, щоб конечне в Голландію поїхав...

(Іде до скриніу виймає з неї гроші і дає їх Джонатанові.)

Ось, віддай йому сі гроші. Мій гіркий зарібок сей раз нехай не йде на хліб насущний.

Скажи йому: просив твій дядько Річард, щоб ти артистом був і не корився.

Джонатан Я гроші передам.

Річард А слово?

Джонатан

Ні,

то грішне слово.

Річард

Що ж, не говори!

Мій Деві і без слів все зрозуміє.

Мовчання. Джонатан ховає гроші.

Я бачу, більш нічого не діждуся З тим і піду.

Р і ч а р д

Куди ж? Ночуй у мене!

Джонатан Піду до Ріверса. Бувай здоров!

(Стискають руки. Джонатан подається до дверей, на відході.)

Що матері твоїй сказать?

Р і ч а р д

Нічого.

Джонатан виходить.

Під час діалога помалу споночіло. Тепер тільки невиразне зоряне світло трохи освічує хату.

Р і ч а р д

(прислухається, як тихшає хода Джонатана надворі, далі сідає в кінці стола)

Який я одинокий, боже правий!

Що ж, я досяг, чого хотів,— я вільний.

Розбив усі кайдани свого серця і серце вкупі з ними. Так, я вільний.

Нема у тьмі ні впину, ні дороги, нема й мети... До краю доборовся...

Невже тепер, як переміг я все, мене самого переможе туга?

Ні, те, для чого я всього відрікся, нехай мене рятує. Іскро божа!

Спалила ти мені оселю рідну, тепер світи для мене на чужині, багаттям хатнім стань.

(Встає, запалює світло, ставить його на постаменті, відслоняє ванькир, підходить до закритої статуї, бере за покривало, трохи одслоняє його, але спиняється.)

Що ж я хотів змінить в сій статуї? Над чим робити?

Кінчати? Ні... Наблизить до природи?

Взірця нема... Фантазії дать волю?

Не б’є моя фантазія крилами, бо зламані...

(Спускає покривало.)

Чого ж мовчиш ти, думко?

Рятуй мене!.. Чогось замерло серце...

Втомилось битись? Так... І я втомився...

(Сідає па край п'єдесталу статуї.)

А може, все була одна мана?

І, може, то була не іскра божа, а вогник той, що над багном літає і зводить подорожнього на безвість...

І, може, всі вони не помилялись, а тільки я... Я