Том 5 - Леся Українка

В найтяжчий час мене кумир мій зрадив.

Так будь він проклятий!..

Що я сказав!

Та як не гріх було дожить до сього?

Прости мене...

Кого се я благаю?

Глухую пустку? Як тут страшно, боже!

(Вибігає з хати.)

Вибігши, Річард кинув двері одчиненими; від протягу світло на постаменті блимає, і чорні тіні від статуї, від кістяка і від шкільних лав перебігають по стінах і по підлозі. Хата якусь хвилину порожня. Потім входять м а г і с т е р і м е с с е р А н т о и і о, чоловік поважного віку, має одіж і манери венецького nobile 1

XVII віку.

А н т о н і о (стає на порозі і здивовано оглядає хату)

Магістре хвальний! Смію запитати, ви певні в тім, що се його домівка?

Магістер

Тут помилки ніяк не може бути, шановний мій добродію.

А н т о н і о

__Се дивно...

М а г і с т е р

Дозволите вас тута залишити?

Коли вже так ви сні пійтесь покинуть Род-Айленд наш...

А н т о н і о

Я змушений спішитись!

Магістер

То мушу я зібрать громаду нашу, щоб зараз про гандльові пункти врадить.

Я мушу там з латинського тлумачить, бо в нас не всі освічені в сій мові.

А н т о н і о

Безмірну дяку винен я за теє, магістре найславутніший, що ви моєї справи прийнялись так пильно.

Коли дорівнює ученість ваша ввічливості — а в тім нема сумніву,— то ся нова земля пишатись може великим, дивним світочем науки.

Магістер

Землі нової вченість і ввічливість не важиться і віддалік рівнятись до давніх цнот Венеції старої.

А н т о н і о

Бракує слів, щоб гідно відповісти...

Здаюсь на вашу ласку, мій магістре.

Магістер Мій пане, я щасливий вам служити. Церемонні поклони. Магістер виходить.

Антонїо

Се студія митцева? Ні, се пустка!

Се не подібне до світлиці тої Рікардо молодого, де бувало

і музи й грації * єднались любо.

Стоїть якась фігура одинока, мов пам’ятник могильний, а до неї кістяк сміється реготом безгучним.

Невже й мешканець хати їй підстать?

Се страшно й здумати!..

На порозі з’являється Річард; побачивши Антоніо, жахається.

Р і ч а р д

Небесна сило!

Мессер Антоніо? Я стратив розум!

Се привид!

Антоніо

Не жахайтесь, любий друже!

Постарів Тоніо, та ще живий, ще й хоче торг у вас тут оживити.

Річард

(спочатку без слів гаряче вітається з ним)

Шановний друже! Се ж у мене в хаті зійшло веселе сопце італьянське!

Антоніо

Се впору, бо таки у вас темненько.

Річард кидається запалювати більше світла. В одчинене вікно раптом вривається голосний гук органа.

Антоніо

Що се таке? Gloria in excelsis? 1 Що за музика?

Річард Тут близенько церква.

Антоніо

( прислухається)

Тутешній органіст чудово грає.

Р і ч а р д

На всю колонію артист єдиний.

А н т о и і о

Я бачу, ви навчилися покори, як справжній пуританин,

Р і ч а р д

Не покора,

а щира правда. Тут нема артиста, окрім того, що грає там у церкві.

А н т о н і о Та ще господаря сієї хати?

Р і ч а р д

Я тута не артист. Був гончаром і муляром, тепер учителюю.

А н т о н і о

З конечності бере артист роботу, яку прийдеться. Навіть Аполлон узявся раз до мулярської праці.

Р і ч а р д

Якби згубив кіфару Аполлон і стратив голос, мурував би тільки, то, певне б, звався муляром, не богом.

А н т о н і о

Гай, гай, маестро! Се ж ота покора, що гірша гордощів. Чи я ж повірю, щоб справді ви могли згубити в пущах Нової Англії * талант ваш?

Р і ч а р д

Мій талант? Ох, як давно не чув я сього слова! Мессер Антоиіо, вам я скажу те, що й промовить важко... Мій талант тепер мені здається метеором, що вже погас. Блиснув він так раптово, не дав ні світла, ні тепла...

А н т о н і о

Адже ж він

всім погляд зчарував, хто тільки бачив його блискучий лет.

Р і ч а р д

Та хто ж те бачив?

А п т о н і о

Ми, академія, венецький цвіт.

Р і ч а р д

Прийшли до мене ви, мов Одіссей *, що викликав з Еребу * Ахіллеса * умерлого і розмовляв з марою про давні справи, про геройські вчинки. Між мертвим і живим лежав поріг Еребової брами, а розмова безкровній тіні жалю завдала, що аж заплакали погаслі очі...

Academia delle belle arti! 9

To — інший світ, тепер чужий для мене.

А н т о н і о

Він міг би бути вашим. Ви, маестро, в Італії були б не метеором.

У нас ви б стали другим Бонарроті і дорівняли б славі Допателла *.

Р і ч а р д Я пізнаю concetti італьянські.

А н т о н і о

Се не concetti, ні, не компліменти, я тільки те кажу, що пам’ять каже, вона ж усе те вірно доховала, що ви колись творили й говорили.

Річард Що говорив, того вже й не згадаю.

Антоніо

Хто в нашому cenacolo бувало, так високо здіймав просвітле чоло, так весело злотистим кубком брязкав, так голосно гукав: «Evviva l’arte!» 10, найголосніш од всіх?

Річард

Те все минуло. Геть розкотились золотії кубки, і сохне марно добреє вино, а чоло молодече похилилось і помарніло»

Антоніо

Що ж вам не дає в Італію вернутись, в край щасливий, де лаври й мірти путь вам устилали?

Річард

І там були не тільки лаври й мірти,— були ще й інквізиції декрети.

Ви чей же пам’ятаєте?

Антоніо

Не бійтесь, тепер часи змінились.

Річард ( сумно )

Так, змінились. Не буде ні декретів, ані лаврів.

Така розмова і сумна, й даремна.

Ви краще покажіть мені роботу,— не вірю я, щоб не було її.

Хоч би артисту руки відрубали, він все-таки творить не перестане.

Р і ч а р д

Нема чого показувать багато.

Хіба оце...

(Іде і розкриває статую.)

Ви в нас, шановний друже,