Том 5 - Леся Українка

М а г і с т е р

І се не доказ.

Р і ч а р д

Я мав сказать: якби той діамант покласти на розпутті або в церкві, то кожний би на нього міг дивитись, як на росинку.

Органіст

Наша церква вбога, щоб купувать коштовні діаманти...

М а г і с т е р

Колеги, ми відбилися від теми.

Почнім ab ovo 7 і приймім ad hoc 8 без доказу, що і скульптура вічна. Можливо, майстре Річарде, що справді як скульптор ви тут перестали жити.

Р і ч а р д

То чи не краще б і зовсім умерти?..

М а г і с т е р (не зважає, провадить спокійно далі)

Як анатом, ви даєте освіту молодикам, що, може, переважать

колись вас таланом, і ваша праця, марудна і невидна, приготує розцвіт блискучий хистові в громаді, коли для того слушний час настане.

Тим способом ви станетесь, колего, невидним підмурівком храму хисту.

Р і ч а р д

Гадаєте, що людські душі камінь, що можна їх на підмурівки класти?

Гадаєте, що тільки людське тіло боїться смерті, а живій душі конать не страшно?

М а г і с т е р

Віра нас навчає, що в нас душа безсмертна.

Р і ч а р д

Ох, магістре! я в теє вірив, та тепер я бачу, що можна й душу задавити. Навіть раніш від тіла.

(Відходить трохи набік і схиляється до лутки вікна, захоплений жалем.)

М а г і с т е р (не дивлячись на Річарда)

Хто ж у нас, колего, тут душу давить? То в чужих краях, а в нас, в Род-Айленді, не накладають ярма на душу. Ви скажіть сами: хіба ви тут яку неволю знали?

Прийшли по волі й живете по волі.

Річард здригається при останніх словах.

Органіст

( нишком)

Лишіть його, магістре, він тремтить, немов струна розстроєна.

(Голосно.)

Магістре, мені додому час, а там і в церкву, бо треба репетицію зробити.

Чи разом підемо?

Магістер

Ходім, колего.

Органіст

Приходьте, майстре, згодом я заграю вам Stabat Mater *, що колись вам так сподобалась.

Р і ч а р д

Спасибі, тільки я проситиму, щоб Requiem * заграли.

Органіст Та не журіться, майстре, далебі!

Р і ч а р д Я не журюсь...

Органіст

Ну, прощавайте, майстре!

Магістер і органіст подають руки Річардові i подаються до дверей.

Магістер (на відході)

А диспут ми колись докінчимо.

Магістер і органіст виходять. Річард хвилинку стоїть сумний, далі швидко підходить до вікна, одчиняє його й гукає.

Річард Колего Брайд! Шановний оргапісто!

Органіст (підходить до вікна)

Що, майстре?

Чи ви знаєте ту пісню малесеньку про коника в траві: скрипів-рипів, ніхто його не слухав, а вмер — забули. Там такий і приспів: «Ой горе-горе, коника забули!»

Органіст

Се ж проти чого ви мене спитали?

Р і ч а р д

Ні проти чого, так. Се пісня лепська.

Органіст Я органіст, а — не співець. Прощайте! (Ображений відходить геть.)

Р і ч а р д

Колего Брайд!.. Не слухає... розсердивсь! Не хотячи, образив я людину.

Не зрозумів він... Та хіба се вперше, що тут мене не розуміють люди?

Та й нащо розуміти їм? Вони мені дали притулок, працю, спокій і... справді, волю. Хто ж із того винен, що в мене в грудях серце неспокійне, що попалив його якийсь вогонь, до варива та печива нездатний,— він, може б, міг па олтарі великім палить великі жертви всепаління...

Та де ж ті олтарі? Я наче бранець, що на чужій землі шанує бога, нікому не відомого в країні... (Задумується. Потім дивиться в вікно.) Мов примеркає... Тінь лягла від пущі... Он там дорога стрічкою біліє...

Щось мріє, наче хтось іде чи їде...

Отак і я прийшов сюди колись...

Тяжкий був шлях, не витримав би Деві...

(Співає впівголос.)

«Куди ви зібрались так пізно в дорогу, мій Річарде, добрий мій пане?» —

«Моя королево, моліться ви богу, то легше на серці вам стане».—

«Ніч темна на морі,— пождіть хоч до рана, мій Річарде, добрий мій пане...»

(Перестав співати.)

Забув слова, а голос пам’ятаю,— бувало, часто батенько співав...

А мати ненавиділа балади...

( Співає.)

«Куди ви зібрались так пізно в дорогу, мій Річарде, добрий мій пане?»

(Знов перестає.)

Як тут раптово западає вечір...

Чого воно? Бувало, так і в пущі...

Ніколи пе забуду того шляху...

(Співає.)

«Ніч темна на морі,— пождіть хоч до рана, мій Річарде...»

(Уриває, приглядається в вікно, далі схоплюється, придивляється пильніше на дорогу.)

А справді їде хтось?

Сюди? Здається... та невже?.. Мій боже!

Се Джонатан!

(Кидається до дверей, стрівається з Джонатаном, вони падають один одному в обійми.)

Мій друже! Джонатане! (Заходжується коло Джонатана, саджає його поза столом і частує, витягши дещо з шафки їсти й пити.) Сідай же, брате, відпочинь, приймайся!

Ти ж, певне, довго проблукав у пущі!

Тяжка дорога?

Джонатан

Ні, тепер не дуже, за стільки часу вторували люди.

Таки ж минуло вже немало років, як ти покинув нас.

(Придивляється до Річарда.)

А все, здається, ще б не пора тим рокам стільки срібла

на чорні кучері твої покласти.

Чи то ж і я змінився так?

Річард

(дивиться на Джонатана)

Ти? Ні,

не дуже... Як же ти сюди заїхав? Невже се задля мене?

Джонатан

Так, найбільше, а то ще й Ріверса я мав одвідать, до нього й діло є. Він, бач, до нас прохання слав недавно через люди, чи не дозволили б йому вернутись.

Річард

І що ж?

Джонатан

Дозволено.

Річард

А, так?.. Ну, як же

там маються твої?

Джонатан

Спасибі, добре.

Річард

(з видимим зусиллям і непокоєм)

А... в мене... всі живі?

Джонатан

Живі й здорові. Вони тобі вітання засилають.

Сестра тебе просила запитати, чи хтів би ти до неї повернутись.

Річард Душа моя до неї рветься завжди.

Джонатан Ну, то вернись!

Р і ч а р д

Навіщо се ти кажеш?

Я ж вигнаний за вироком громади.

Джонатан

Се був не стільки вирок, скільки порив. Коли б ти вмів той порив переждати.,.

Р і ч а р д

Не вмів...

Джонатан Не хтів.

Р і ч а р д

Про се даремна мова.

Джонатан

Та й правда, то минуло вже. Тепер громада