Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

Червоні, білі, голубі. Моя любов – стрункі тополі –, Які я бачу у тобі. Моя любов – то в небі зорі ,– Що посміхаються мені. Моя любов – поля й діброви І та, що пудриться в вікні. 10.9.1993 р. КОЛИ ЦВІТУТЬ ПІОНИ Даремно вікна ти закрила Й повідмикала ліхтарі, Нема такої сили в світі, Щоб перекрила шлях весні. Нема і, думаю, не буде, Поки на світі будеш ти, Поки твої жіночі груди Будуть мене вогнем пекти. 25.5.1983 р. НУ І ЛІЗА! От так Ліза! От так Ліза, Преться, мов з гори валіза. Як же ти її не… вріжеш, Як сама під тебе лізе. 17.8.20011 р. БАКАЛ ВИНА Ти для мене зовсім невідома, Ніби Казахстанська цілина, Але ти завжди мені бажана, Як бокал іскристого вина. 10.9.1993 р. ОЧІ, ЯК ЗОРІ Очі твої, як зорі в небі, Завжди у пам'яті моїй, Таку, як ти, давно вже… треба, А ти тремтиш, як в небі змій. 11.11.1993 р. ВЖЕ ДАВНО ПОРА Хоч убийте, а дівчаток Вже давно пора кохать. А ті хничуть, що не треба, Бо татусь іще не сплять. «НЕПРИСТУПНІ МАМИ» Є і в нас такі «святі» «Неприступні» мами, Де усе багатство їхнє Там десь – між ногами. А попробуй доторкнись До тієї… «міни», То прийдеться працювать Вам у всі три зміни. 25.12.1988 р. ДЕ Ж ТИ БУЛА? Де ж ти була, моя рідненька, Коли шуміли явори, І вечір був такий тихенький, І Місяць, що скотивсь з гори? Де ж ти була тоді, кохана, Коли співали солов'ї? Коли була душа п'яненька І нас хотіли ще усі? ЖІНОЧА ДОБРОТА Доброту ти приховала, А красу всю напоказ, І за нею, за красою Всі побігли, мов на сказ. А як хлопці, мов шакали, Всю злизали ту красу, От тоді всі і згадали Про жіночу доброту. 8.10.1983 р. НЕ ЖАЛІЙТЕ Місяць за вербичку В полі зачепився, На дівча гарненьке Пильно задивився. Жито зеленіє, І трава густенька, Хлопці, не жалійте Ви дівча гарненьке. Хай хлюпоче річка, І не спить старенька, Бо, гляди, ще скажуть, Мов хлоп'я дурненьке. Біля хати мати Доньку дожидає, А дівча від себе Хлопця не пускає. 14.5.1983 р. «НЕЩАСНІ» Нажились уже, падлюки, Скільки ж можна й ще кров пить? Ви ж і так, мов, ті гадюки, Яких тре' давно душить. Щоб могли – то все б загребли, А навіщо все те вам? З вас же й так з штанів все преться, І живіт тріщить по швам. В центрі Києва в вас дачі, І попуги – кокаду, Що кричать на весь Хрещатик, Попійду, та Попійду. Павільйони для жирафів, Все в вас з золота й срібла, І самі ви вже, як графи, І чого вже в вас нема? Ви, погляньте, всі на себе Носії зарази, Ще й від імені держави Пишете накази. То й втікаєте у… люди, Десь у світ за очі, Хто у США, а хто в Європу, Хто в Росію, в – Сочі. «Всі ображені, всі бідні»,