Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

Отоді і посміхнеться До людей весна. Ну а поки ще під снігом Спить весна, Хай гуляють сніговиці, Хай гуде зима. 20.11.1979 р. ЖІНОК ЛЮБИВ Я не приховував ніколи, Що я дівчат завжди любив, Ще як ходив в селі до школи, Хоч і частенько їм грубив. 27.8.1979 р. МАМА, ДОЦЯ, БАБУСЯ І БОБІК По дорозі йде матуся, Ніби тортик – пишна, Поруч з нею її доця, Як достигла вишня. А назустріч таксист їде, Як побачив дочку: – От би трахнув! – і з кабіни Їй підставив щочку. Ну а донька у матері: – Що значить та фраза? – Це підвіз би, – та тихенько Донечці відразу. Пройшов час й про ту розмову Забулася мати, Як зібралися за місто Всі разом гуляти. Пішла мати в продтоварний Кефір купувати, Ну а доньці наказала Таксі розшукати. От і «Волга». Зупиняє. В водія питає: – Скільки візьмеш, як нас трахнеш? Й відповідь чекає. – Ну а скільки вас? – до доньки Той у синій робі. – Нас четверо: я, бабуся, Мамочка і Бобик. Таксист хитро посміхнувся, Глянув їй на лобик. – Тебе даром, мамку тоже, А стару – хай… Бобик. 20.9.1979 р. БАЖАЮ ЩАСТЯ Я вам бажаю радощів і щастя, Щоб ви були завжди, як тепла піч, А день здававсь хвилиною кохання, І так завжди, як прийде ніч. 13.12.1988 р. ЛІТО В СЕЛІ Літо запахом акацій Увірвалося в село І букетом білих грацій Все навколо загуло. Білолисті осокори Поставали у саду, Підглядають з-за комори На дівчину молоду. А кленочки кучеряві Засоромлено тремтять, Бо їм хочеться злегенька Теж ту дівчину обнять. Ну а Сонце задивилось На черемху у садок, І попленталось тихенько Певно спати десь в лісок. 17.5.1983 р. БЕРЕЗА І ТЕРЕЗА Гриць, як Місяць заліз на Березу, Взяв з собою чорнила-вина, І забувсь про грудасту Терезу, Що залишив десь біля «Млина». – Та й навіщо йому та Тереза, Чи ж не вип’є ту пляшку він сам? А як пити не буде Береза То можливо, залишить і нам. 15.5.1983 р. ТЕБЕ ШУКАЮ Теплим літом з твого личка, Мов з неба війнуло, І від того моє серце Тут же спалахнуло. З того часу, моя люба, Спокою не знаю, І тебе, неначе долю, Все життя шукаю. 5.7.1979 р. БОГ І ЧОРТ Кажуть, це давно було, За царя Гороха, Як на світі не було Ні чортів, ні Бога. А Титани лиш одні Тішились ночами, Що тримали цілий світ На собі плечами. А щоб Бог не нудивсь сам, На Говерлу в шортах, Хтось до нього підіслав Спритненького чорта. Тож росли вони разом, В небесах витали, І друг другу, як могли Всим «допомагали». От й рішили ті разом Сотворить Планету, Щоб могли вітри шуміть, Мріяти поети. В ті часи на вітер слів Хлопці не кидали, Бо ще вітру не було І людей не знали. А сказали: – «Годі спать»! Тут же і за свічку; Бог узявся день ліпить, А нечистий – нічку.