Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
А що Біла Людина, як і орієнталіст, жила дуже близько до лінії напруги, яка утримувала кольорових на належній відстані, то вона вважала за свій обов’язок реґулярно визначати і перевизначати сферу, яка була під {297} її наглядом. Фраґменти наративного опису реґулярно чергуються з фраґментами реартикулярних визначень та суджень, що уривають наративний потік; це характерний стиль писемної продукції, що виходила з-під пера орієнтальних експертів, які діяли, використовуючи маску Білої Людини Кіплінґа. Ось, наприклад, що писав T. E. Лоуренс В. В. Річардсові в 1918 році:
«Араби приваблюють мою уяву. Це давня, дуже давня цивілізація, що очистилася від домашніх богів і половини тих речей, які прикрашають життя людини і які наша цивілізація з такою нетерплячою поквапністю прагне надбати. Проповідь визволення з-під гніту матеріальних речей — це добра проповідь, але вона вочевидь веде за собою і певний вид визволення з-під тиску моральних обов’язків. Вони осмислюють лише короткий момент і повзають по поверхні життя, не звертаючи нікуди вбік і не підіймаючись на височини. Почасти це ментальна й моральна втома виснаженої раси, і, щоб уникнути труднощів, вони мусять викидати за борт багато з того, що нам уявляється вартісним і гідним шани: а проте, аж ніяк не поділяючи цих їхніх поглядів, я, як мені здається, можу достатньо їх зрозуміти й подивитися на себе та на інших чужоземців їхніми очима і зовсім їх за це не засуджуючи. Я знаю, я для них чужий і завжди буду чужим; але я не можу вважати їх гіршими, ніж вони є, як не можу й змінити їхній спосіб життя» 29.
Схожий погляд, хоч би наскільки був відмінним обговорюваний предмет, ми знаходимо ось у таких нотатках Ґертруди Белл:
«Скільки тисяч років тривало таке становище [йдеться тут про те, що араби живуть «у стані війни»], скажуть нам ті, хто прочитає найдавніші хроніки внутрішньої пустелі, бо це простежується до найпершої з них, але в усі сторіччя араб не здобував мудрості з досвіду. Він ніколи не перебуває в безпеці, а проте поводиться так, ніби безпека — це його повсякденний стан» 30.
Для розтлумачення ми можемо додати сюди ще одне її спостереження, цього разу про те, як живуть у Дамаску:
«Я починаю туманно розуміти, що означає цивілізація великого східного міста, як вони там живуть, що вони думають; і мені вдалося з ними порозумітися. Я гадаю, {298} той факт, що я англійка, став мені у великій пригоді... Наші позиції значно зміцнилися в світі за останні п’ять років. Різниця дуже відчутна. Я гадаю, це залежить від успіху нашого врядування в Єгипті, великою мірою... Багато чого пояснює поразка Росії, і в мене таке враження, що рішуча політика лорда Керзона в Перській затоці та на індійському кордоні спричинилася до такого стану речей навіть набагато більше. Ніхто з тих, хто не знає Сходу, не зрозуміє, як усе це пов’язано. Навряд чи буде перебільшенням сказати, що якби англійську місію завернули від воріт Кабула, на англійського туриста дивилися б недоброзичливо і на вулицях Дамаска» 31.
Ознайомившись із цими твердженнями, ми відразу помічаємо, що «араб» або «араби» мають ауру відстороненості, визначеності та колективної самодостатності, внаслідок чого стираються будь-які сліди індивідуальних арабів з окремими історіями їхнього життя, про які можна було б розповісти. Так, уяву Лоуренса приваблювала ясність араба, і як образ, і як імовірна філософія життя (або ставлення до життя): в обох випадках те, на чому концентрує свою увагу Лоуренс, це араб, ніби побачений в очисній перспективі людини — неараба, людини, що для неї така неусвідомлена примітивна простота, властива арабу, — це щось визначене спостерігачем, у цьому випадку Білою Людиною. Проте витончена примітивність араба, яка, в основному, відповідає баченню Єйтсом Візантії, де
Палають вогні без дров, вогні, не запалені ні кресалом, ні сталлю,Вогні, непідвладні штормам, вогні, народжені з вогню,Куди приходять народжені з крові духи,А всі шаленства звідти утікають 32, —
пов’язана з незмінною сталістю араба, так ніби араб не був підвладний об’єктивним процесам історії. Парадоксальним чином, араб, як здається Лоуренсові, вичерпав себе в самій своїй часовій незмінності. Таким чином, неймовірно довгий вік арабської цивілізації послужив для того, щоб удосконалити араба, звівши його до його квінтесенційних характеристик, і виснажити його морально в цьому процесі. І ми залишаємося з тим, що можна назвати арабом у розумінні Белл: багато сторіч досвіду й {299} ніякої мудрості. Тобто як колективна сутність араб не містить у собі ані екзистенційної, ані навіть семантичної наповненості. Він залишається тим самим, якщо не брати до уваги виснажливі вдосконалення, про які згадує Лоуренс, із кінця в кінець «хронік внутрішньої пустелі». Ми повинні виходити з того, що коли якийсь араб відчуває радість, коли він сумує з приводу смерті своєї дитини або батька, коли він відчуває на собі несправедливість політичної тиранії, то всі ці переживання мають обов’язково бути підкорені голому, неприкрашеному і впертому фактові його буття арабом.
Примітивність такого стану існує водночас принаймні на двох рівнях: один — у визначенні, яке має знижувальний характер; і другий (як вважають Лоуренс і Белл) — у реальній дійсності. Цей абсолютний збіг не був сам по собі простим збігом. Бо в першому випадку він міг бути накинутий лише ззовні через словник та епістемологічні інструменти, причому метою обох було проникнути до суті речей і не піддатися випадковостям конкретних обставин або конкретного досвіду. А в другому, збіг відбувався виключно в результаті спільного функціонування методу, традиції та політики. В обох цих випадках, у якомусь розумінні, стиралися відмінності між типом — орієнталом, семітом, арабом, Сходом — і повсякденною людською реальністю, «неконтрольованою таємницею на тваринному рівні» , як висловився з цього
