Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд

Серед найвизначніших наслідків війни 1870 року у Франції був бурхливий розквіт географічних товариств та потужно відроджений потяг до територіальних надбань. У кінці 1871р. Société de géographie de Paris (Паризьке географічне товариство) оголосило, що воно більше не обмежує свою діяльність «науковими спекуляціями». Воно закликало громадян «не забувати, що нашій давній перевазі було кинуто виклик від того дня, коли ми перестали змагатися... за гідне нас місце в перемогах цивілізації над варварством». Ґійом Деппін, лідер руху, який згодом було названо географічним, стверджував у 1881 році, що у війні 1870 року «тріумф здобув не хто інший, як шкільний учитель», маючи на увазі, що справжні перемоги було здобуто прусською науковою географією над французькою стратегічною неохайністю. Урядова «Journal officiel» («Офіційна газета») друкувала номер за номером, розглядаючи цінності (та вигоди) географічних досліджень і колоніальних авантюр; в одному й тому самому номері громадянин міг довідатися від Леcсепcа про «можливості, які відкриває Африка», а від Ґарньє — про «дослідження Голубої річки». Наукова географія незабаром поступилася «комерційній географії», мірою того, як зв’язок між національною гордістю в наукових та цивілізаційних досягненнях і відверто рудиментарним мотивом прибутковості був спрямований у канали підтримки колоніальних надбань. Як висловився один з ентузіастів, «географічні товариства утворюються, щоб розв’язати фатальні чари, які прикували нас до наших берегів». Щоб сприяти цьому прагненню до визвольних змагань, було розкручено безліч усіляких схем і проектів, включаючи й залучення Жуля Верна, — чий «неймовірний успіх», як це було названо, демонстративно підніс науковий розум на дуже високий рівень логічно довершеного мислення, — Жуля Верна, який мав {284} очолити «всесвітню кампанію наукових досліджень із метою утворення великого нового моря на південь від північно-африканського узбережжя, а також проект, який передбачав «поєднати» Алжир із Сенеґалом за допомогою залізниці — «сталевою стрічкою», як називали це автори проекту 19.

Велика частка експансіоністського запалу, що клекотів у Франції протягом останньої третини дев’ятнадцятого сторіччя, живилася очевидним прагненням узяти реванш за прусську перемогу в 1870 — 1871 pp. і, що не менш важливо, бажанням зрівнятися з Британією в її імперських досягненнях. І таким могутнім було це останнє бажання, і з такої давньої традиції англо-французького суперництва на Сході воно виникло, що Францію, здавалося, буквально переслідував привид Британії, отож у будь-яких речах, пов’язаних зі Сходом, вона думала лише про одне: як би їй наздогнати і випередити британців. Наприкінці 1870-х років Société académique indo-chinoise (Академічне індокитайське товариство) змінило свої цілі, визнавши за свою важливу мету «ввести Індокитай у сферу орієнталізму». Навіщо? Щоб перетворити Кохінхіну на «Французьку Індію». Відсутність істотних колоніальних надбань військові пояснювали тим поєднанням мілітарної та комерційної слабкості, які й спричинили поразку у війні з Пруссією, не кажучи вже про давню й стабільну традицію пасти задніх у колоніальному суперництві з Британією. «Могутня спроможність західних рас до експансії, — стверджував провідний географ Ла Ронсьєр Ле Нурі, — її високі ідеали, її елементи, її впливи на людські долі становитимуть чудовий матеріал вивчення для майбутніх істориків». Але колоніальна експансія може відбуватися тільки тоді, коли білі раси задовольнятимуть свій потяг до мандрів, що є ознакою їхньої інтелектуальної вищості 20.

З таких тез, як ця, виник широко розповсюджений погляд на Схід як на географічний простір, що його треба культивувати, збирати з нього урожай і дбати про нього. Великого поширення набули картини сільськогосподарських турбот про Схід та сексуальної уваги до нього. Ось типовий вилив почуттів, автором якого був Ґабріель Шарм, що писав у 1880 p.: {285}

«Того дня, коли нас уже не буде на Сході й коли інші великі європейські держави там будуть, настане кінець нашій торгівлі в середземноморському реґіоні, нашому майбутньому в Азії, морському сполученню, яке здійснюється через наші південні порти. Одне з найбагатших джерел нашого національного достатку пересохне». (Курсив наш).

Інший мислитель, Леруа-Больє, розвинув свою філософію ще далі:

«Суспільство здобуває колонії тоді, коли воно саме досягає високого ступеня зрілості й сили; саме тоді воно створює, захищає, поміщає в добрі умови розвитку нове суспільство, якому воно дало життя і яке приводить до змужніння. Колонізація — одне з найскладніших і найделікатніших явищ соціальної психології».

Це прирівнювання самовідтворення до колонізації привело Леруа-Больє до дещо моторошної ідеї про те, що все живе в новітньому суспільстві «звеличується цим виливом надлишкової активності назовні». Тому він доходить висновку:

«Колонізація — це експансивна сила народу; це його зростання й розмноження в просторі; це підкорення всесвіту або його великої частини мові, звичаям, ідеям та законам цього народу» 21.

Суть тут у тім, що простір слабших або менше розвинутих реґіонів, таких, як Схід, розглядався як такий, що вимагав французького інтересу, проникнення, запліднення, — одне слово, французької колонізації. Географічні концепції, буквально й фігуративно, покінчили з дискретними сутностями, що існували у своїх межах та кордонах. Не меншою мірою, аніж підприємливі візіонери, такі, як де Леcсепc, у чиї плани входило визволити Схід і Захід від їхніх географічних пут, французькі вчені, адміністратори, географи й комерційні агенти виливали свою надлишкову активність на сумирний, жіночний Схід. У Франції на той час існували географічні товариства, які своїм числом та кількістю учасників удвічі перевищували відповідні товариства в усіх інших країнах Європи, разом узятих; там були такі потужні організації, як Comité de l’Asie française (Комітет Французької {286} Азії) та Comité d’Orient (Комітет Сходу); там були наукові товариства, серед яких — Société asiatique (Азіатське товариство) з його організацією та членством, міцно закоріненими в університетах, інституціях та урядових структурах. Кожне з таких товариств по-своєму робило французькі інтереси на Сході більш реальними, більш наповненими. Майже ціле століття того, що тепер виглядало як пасивне вивчення Сходу, мусило закінчитися, після того як Франція стала віч-на-віч зі своїми транснаціональними зобов’язаннями протягом двох останніх десятиліть дев’ятнадцятого сторіччя.

Характерно, що в тій єдиній частині Сходу, де британські й французькі інтереси буквально накладались один на одного, на територіях тепер уже безнадійно хворої Оттоманської імперії, двоє антагоністів зуміли залагодити свій конфлікт із майже досконало логічною послідовністю. Британія була в Єгипті та в Месопотамії; через низку напівфіктивних договорів із місцевими (й безсилими) вождями вона контролювала Червоне море, Перську затоку й Суецький канал, як і більшу частину земель, що лежали між середземноморським узбережжям та Індією. Франція, з другого боку, здавалося, була приречена витати вгорі над Сходом, опускаючись на землю лише вряди-годи для запровадження