Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
«було очевидно ... що рано чи пізно мало вибухнути повстання арабів і що нам та французам слід поліпшити стосунки між собою, якщо ми не хочемо, аби таке повстання стало прокляттям, а не благословенням...» 23
Проте ворожнеча так і не вщухла. А до цього ще й додалося роздратування, спричинене вільсонівською програмою національного самовизначення, що, як мусив відзначити сам Сайкс, здавалося, розламала весь скелет колоніальних схем та схем поділу територій, спільно опрацьованих обома державами. Було б не до місця обговорювати тут весь лабіринт і глибоко суперечливу історію Близького Сходу на початку двадцятого сторіччя, розповідати про те, як вирішувалася його доля між державами, тубільними династіями, розмаїтими націоналістичними партіями й рухами, сіоністами. Що для нас має набагато більшу вагу, то це конкретна епістемологічна модель, через яку бачився Схід, і виходячи з якої діяли великі держави. Бо, попри їхні незгоди, і британці, й французи бачили Схід як географічну — і культурну, політичну, демографічну, соціологічну та історичну сутність, чиєю долею, як вони вважали, вони мали традиційне право розпоряджатися. Схід був для них не несподіваним відкриттям, не просто нещасливим історичним випадком, а територіями, розташованими на схід від Європи, головна цінність яких була одностайно визначена в термінах Європи, а якщо висловитися точніше, — в термінах, які конкретно співвідносили його з Європою — європейською наукою, європейською вченістю, європейським розумінням і європейським управлінням, — Європою, котра начебто й зробила Схід таким, яким він тепер був. І все це було досягненням — байдуже, умисним чи неумисним, — новітнього орієнталізму. {288}
Були два головні методи, якими орієнталізм передавав Схід у розпорядження Заходу на початку двадцятого сторіччя. Один здійснювався за допомогою плідних спроможностей новітньої науки, її апарату проникнення в усі прошарки суспільства через наукові галузі, університети, професійні товариства, дослідницькі та географічні організації, індустрію публікацій. Усе це, як ми вже переконалися, було оперте на престижний авторитет учених-першопрохідців, мандрівників та поетів, чиє кумулятивне бачення і сформувало Схід у його квінтесенції; доктринальне — або доксологічне — вираження такого Сходу і є тим, що я називав тут латентним орієнталізмом. Щоразу, коли хтось хотів зробити твердження, наповнене бодай якоюсь значимістю, про Схід, латентний орієнталізм постачав його засобами формулювань, які могли бути використані або радше мобілізовані й перетворені на змістовний дискурс для будь-якої конкретної нагоди, що траплялася під руку. Так, коли Бальфур говорив про тему Сходу в Палаті громад у 1910 p., він напевне мав на думці ці засоби формулювань, перекладаючи їх на загальновживану й прийнятно раціональну мову його часу, в якій, коли щось називалося «орієнтальним», то про це можна було говорити, не боячись, що тебе не так або неточно зрозуміють. Але, як і всі засоби формулювань та дискурси, що їх вони уможливлюють, латентний орієнталізм був глибоко консервативним, тобто його головний інтерес був зосереджений на самозбереженні. Передаючись від покоління до покоління, він був частиною культури і в тій самій мірі мовою про якусь частку реальності, як, наприклад, геометрія або фізика. Орієнталізм опирав своє існування не на свою відкритість, не на свою сприйнятливість до реалій Сходу, а радше на свою внутрішню, повторювану й стабільну волю-до-влади над Сходом. У такий спосіб орієнталізм спромігся пережити революції, світові війни та буквальний розпад імперій.
Другий метод, яким орієнталізм віддавав Схід у розпорядження Заходу, був результатом важливої конверґенції. Протягом десятиліть орієнталісти говорили про Схід, вони перекладали тексти, вони пояснювали цивілізації, релігії, династії, культури, ментальності як академічні об’єкти, затулені від Європи щільною завісою внаслідок своєї неподоланної чужорідності. Орієнталіст {289} був експертом, як Ренан або Лейн, чия праця в суспільстві полягала у тлумаченні Сходу для своїх співвітчизників. Зв’язок між орієнталістом і Сходом був істотно герменевтичним: поставши перед далекою, важко зрозумілою цивілізацією або пам’яткою культури, вчений-орієнталіст прояснював незрозумілість, перекладаючи малодосяжний об’єкт на зрозумілу мову, співчутливо малюючи його, внутрішньо осмислюючи. Проте орієнталіст залишався поза межами Сходу, який водночас, попри всі зусилля зробити його збагненним, залишався поза межами Заходу. Ця культурна, часова та географічна відстань виражалася в метафорах глибини, таємності та сексуальної обіцянки: такі фрази, як «вуаль на обличчі східної нареченої» або «непроникний Схід» ставали фактами повсякденної мови.
Проте дистанція між Сходом та Заходом перебувала, майже парадоксальним чином, у процесі скорочення впродовж дев’ятнадцятого сторіччя. Мірою того як зростала кількість комерційних, політичних та інших екзистенційних зустрічей між Сходом і Заходом (в ті способи, які безперестану обговорювалися), виникала напруга між догмами латентного орієнталізму, з його підтримкою студій «класичного» Сходу, та описами сучасного, новітнього, реально вираженого Сходу, артикульованого мандрівниками, паломниками, державними діячами та до них подібними. У якийсь момент, що його неможливо визначити точно, напруга спричинила конверґенцію двох видів орієнталізму. Імовірно — і це тільки спекулятивне припущення — конверґенція відбулася тоді, коли орієнталісти, починаючи від Сасі, почали консультувати урядові структури, розтлумачуючи їм, що являє собою новітній Схід. Тут роль спеціально навченого й обізнаного у своїй справі експерта набула додаткового виміру: орієнталіст міг розглядатись як спеціальний агент тієї або тієї західної держави, що планувала свою політику щодо Сходу. Кожен освічений (і не так уже й дуже освічений) європейський мандрівник на Сході відчував себе репрезентативним представником Заходу, котрий проник по
