Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд

Ті відкриття, які західні вчені робили про реальний і сучасний їм Схід, набули нагальної необхідності мірою того, як збільшувалися західні територіальні надбання на Сході. Таким чином, те, що вчений-орієнталіст визначав як «істотний» Схід, часом заходило в суперечність із дійсністю, але в багатьох випадках підтверджувалося нею, коли Схід перетворився на актуальний адміністративний обов’язок. Звичайно ж, теорії Кромера про «орієнталів» — теорії, почерпнуті з традиційного орієнталістського архіву, — були підтверджені в багатьох аспектах, коли йому довелося здійснювати управління над мільйонами реальних жителів Сходу. Те саме можна сказати й про французький досвід у Сирії, Північній Африці та в інших французьких колоніях, таких, якими вони були. Але в жоден інший час конверґенція між латентною орієнталістською доктриною і явно вираженим орієнталістським досвідом не відбувалася більш драматично, як тоді, коли, в результаті першої світової війни азійська Туреччина потрапила під опіку Британії та Франції, що мали здійснювати нагляд над її розподілом. Перед ними тоді лежала на хірургічному столі підготовлена до операції Хвора Людина Європи, відкрита в усіх своїх слабкостях, характеристиках та топографічних обрисах.

Орієнталіст, зі своїм спеціальним знанням, відігравав неоціненно важливу роль у процесі цієї хірургічної операції. Про його вирішальну роль як такого собі таємного агента всередині Сходу згадувалося ще тоді, коли британського вченого Едварда Генрі Палмера було послано до Синаю в 1882 p., щоб він розвідав, наскільки сильні там антибританські настрої й чи готові тамтешні жителі приєднатися до можливого арабського бунту. Палмера було вбито під час його місії, але він виявився лише найнещасливішим з багатьох, котрі виконували подібні доручення для імперії, що перетворилися тепер на серйозну справу, яка вимагала пильної уваги й почасти покладалася на реґіонального «експерта». І не просто так собі інший орієнталіст, Д. Ґ. Гоґарт, автор славнозвісної оповіді про дослідження Аравії, що мала дуже доречну назву «Проникнення в Аравію» (D.G.Hogarth, «The Renetration of Arabia», 1904) 24, обіймав посаду директора Арабського бюро в Каїрі під час першої світової війни. Й аж ніяк не випадково такі чоловіки та жінки, як Ґертруда {291} Белл, T. E. Лоуренс і св. Джон Філбі, усі — експерти з орієнталістики, вирушали на Схід як агенти імперії, друзі Сходу, творці політичних альтернатив, з огляду на їхнє досконале та експертне знання Сходу та орієнталів. Вони утворювали «зграю», як висловився одного разу Лоуренс, поєднану узами суперечних понять та персональних подібностей: тут були й велика індивідуальність, і симпатія до Сходу та інтуїтивна ідентифікація з ним, ревниве відчуття своєї персональної місії на Сході, культивована ексцентричність і підсумкове несхвалення Сходу. Для них Схід був їхнім безпосереднім, конкретним досвідом спілкування з ним. У них орієнталізм та ефективна практика ставлення до Сходу набули своєї завершальної європейської форми, перш ніж імперія зникла й передала свою спадщину іншим кандидатам на роль домінантної сили.

Такі індивідуалісти, як щойно згадані, не були академіками. Ми скоро побачимо, що вони були тими, хто здобував вигоду з академічного вивчення Сходу, причому вони ні в якому розумінні не належали до офіційної та професійної компанії вчених-орієнталістів. їхня роль, проте, була не в тому, щоб поставити межі академічному орієнталізмові, ані в тому, щоб повалити його, а радше в тому, щоб зробити його ефективним. У їхній генеалогії були такі люди, як Лейн і Бертон, як з огляду на їхній енциклопедичний автодидактизм, так і з огляду на майже наукове знання Сходу, яке вони вочевидь демонстрували, коли або мали справу з орієнталами, або писали про них. Замість вивчення Сходу за якоюсь організованою програмою, вони взяли собі на озброєння певну версію переробленого латентного орієнталізму, який був легко для них доступним у імперській культурі їхньої епохи. Наукову рамку їхніх референцій утворювали такі люди, як Вільям М’юр, Ентоні Біван, Д. С. Марґоліус, Чарльз Лайєль, Е. Ґ. Браун, Р. А. Нікольсон, Ґі Ле Странж, Е. Д. Росс і Томас Арнольд, які також ішли по прямій спадковій лінії від Лейна. Їхні образні перспективи їм постачав головним чином їхній славнозвісний сучасник Редьярд Кіплінґ, який з таким натхненням писав про необхідність «владарювати над пальмою і сосною».

Різниця між Британією і Францією в цих справах досконало ув’язувалася з історією кожної з цих двох {292} націй на Сході; британці були там; французи оплакували втрату Індії та проміжних територій. На кінець сторіччя Сирія стала головним фокусом французької активності, але навіть там сторони доходили одностайної згоди, що Франція неспроможна зрівнятися з британцями ані персоналом, ані ступенем політичного впливу. Англо-французьке суперництво за оттоманську здобич відчувалося навіть на полі битви в Гіджазі, в Сирії, в Месопотамії — але в усіх цих місцях, як відзначали проникливі спостерігачі, такі як Едмон Бремон, французькі орієнталісти та місцеві експерти поступалися класом своїм британським колеґам-суперникам як у зовнішньому блиску, так і в тактичному маневруванні 25. За винятком випадкових геніїв, таких як Луї Массіньйон, не було ані французьких Лоуренсів, ані Сайксів, ані Беллів. Але були там сповнені рішучості імперіалісти на зразок Етьєна Фландена та Франклена-Буйона. Читаючи лекцію в паризькому Alliance française в 1913 p., граф де Кресаті, крикливий імперіаліст, проголосив, що Сирія — це той Схід, який є власністю Франції, місце, в якому збігаються французькі політичні, моральні та економічні інтереси, — інтереси, додав він, які мають бути захищені в цю «âge des envahissants impérialistes» **; a проте, як відзначив тоді Кресаті, хоч Франція й має свої комерційні та промислові фірми на Сході, а у французьких школах навчається більше тубільних студентів, аніж у будьяких інших, Францію постійно намагаються випхати зі Сходу, причому їй загрожує не тільки Британія, а й Австрія, Німеччина та Росія. Якщо Франція прагне відвернути «le retour de l’Islam» ***, вона повинна міцніше закріпитися на Сході: таку пропозицію висунув тоді Кресаті, підтриману сенатором Полем Думе 26.

Французька культурна спілка — організація, покликана пропаґувати французьку культуру в усьому світі.* Добу імперіалістів-загарбників (фр.).*** Повернення ісламу (фр).

Ці погляди висловлювалися знову за численних нагод, і справді Франція зуміла добре закріпитися в Північній Африці та в Сирії після першої світової війни, але спеціальне, конкретне управління населенням тих орієнтальних земель і теоретично незалежними територіями, в чому завжди {293} демонстрували свою високу ефективність британці, було чимось таким, що не давалося Франції, і французи добре це самі відчували. Можливо, в кінцевому підсумку, різниця, яку