Орієнталізм - Едвард Ваді Саїд
Тут важливо наголосити на тому, що ця істина про дистинктивні відмінності між расами, цивілізаціями й мовами була (або вдавала, ніби була) радикальною і невикорінною. Вона сягала дна речей, вона стверджувала, що неможливо вирватися з полону свого походження та типів, які це походження робило можливими; вона встановлювала реальні кордони між людськими створіннями, на яких будувалися раси, нації та цивілізації; вона відводила бачення від повсякденного, як і від множинних людських реальностей, таких, як радість, страждання, політична організація, спрямовуючи натомість увагу вниз і назад, у напрямку незрушних походжень. Учений міг не* більшою мірою знехтувати ці факти походження у своїх дослідженнях, аніж орієнтал міг вирватися із зачарованого кола «семітів», «арабів» або «індійців», з якого він був би геть виключений своєю нинішньою реальністю — приниженою, колонізованою, відсталою, — якби не дидактична презентація білого дослідника.
Професія спеціалізованих досліджень надавала унікальні привілеї. Ми пам’ятаємо, що Лейн міг видати себе за орієнтала й водночас зберігати свою вчену відстороненість. Орієнтали, яких він вивчав, ставали фактично його орієнталами, бо він бачив їх не тільки як реальних людей, а й як об’єкти, монументалізовані в його розповіді про них. Ця роздвоєна перспектива приводила до структурної іронії цікавого виду. З одного боку, були якісь люди, що жили в теперішньому часі; з другого боку, ці люди — як об’єкт вивчення — ставали «мусульманами», «єгиптянами» або «орієнталами». Лише вчений міг виявити різницю між цими двома рівнями й маніпулювати нею. Перший із цих двох рівнів завжди тяжів до більшого розмаїття, але це розмаїття постійно обмежувалося, ущільнювалося, відсувалося вниз і назад, до фундаментальної межі узагальнення. Кожен сучасний тубільний вид поведінки розглядався як щось таке, що треба було відіслати назад, до первісної відправної точки, яка набувала в цьому процесі все виразнішого й чіткішого вираження. «Відсилання» такого виду, власне, й було тією дисципліною, яку ми називаємо орієнталізмом. {304}
Лейнова спроможність водночас розглядати єгиптян і як сьогоднішніх людей, і як такі собі реальні об’єкти, позначені етикетками певного виду, була функцією як орієнталістської дисципліни, так і загальноприйнятих поглядів на близькосхідних мусульман або семітів. Жодний народ не надавав такої можливості, як орієнтальні семіти, бачити водночас і свій сучасний стан, і реалії свого походження. Євреїв та мусульман як об’єкти орієнталістських досліджень можна було легко зрозуміти, виходячи з їхнього первісного походження: це було (і до певної міри є) наріжним каменем новітнього орієнталізму. Ренан вважав, що семіти дають приклад загальмованого розвитку, і, якщо висловлюватися функціональною мовою, то це означає, що для орієнталіста жоден сучасний семіт, хоч би як він вірив у те, що він є сучасним, не міг відійти надто далеко від реалій свого походження, які відносили його до певної, чітко визначеної класифікаційної категорії. Функціональне правило діяло на обох рівнях — і часовому, і просторовому. Жоден семіт не міг просунутися в часі поза лінію свого розвитку в «класичний» період; жоден семіт ніколи не міг вийти за межі свого пасторального, пустельного середовища, де стояв його намет і жило його плем’я. Кожен вияв актуального «семітського» життя міг бути, й мусив бути, співвіднесений з первісною категорією «семіти», де й знаходив своє пояснення.
Виконавча сила такої системи співвідношень, у якій кожен окремий приклад реальної поведінки може бути зведений вниз і назад до невеликої кількості пояснювальних «первісних» категорій, була значною в кінці дев’ятнадцятого сторіччя. В орієнталізмі вона була еквівалентом бюрократії в системі дежавного управління. Департамент був корисніший, аніж будь-чиє індивідуальне життя, а отже, людина мала цінність лише як привід для досьє. Ми повинні уявити собі орієнталіста за роботою в ролі клерка, який складає докупи досьє дуже широкого асортименту у великому кабінеті, на якому висить вивіска: «Семіти». За допомогою недавніх відкриттів у компаративній і примітивній антропології такий учений, як, наприклад, Вільям Робертсон Сміт, мав змогу згрупувати докупи жителів Близького Сходу й написати про {305} особливості зв’язків їхньої спорідненості та про їхні шлюбні звичаї, про форму й зміст їхньої релігійної практики. Головна сила праці Сміта в цілковитій деміфологізації семітів. Номінальні бар’єри, якими іслам або юдаїзм відгородили себе від решти світу, відмітаються в ній цілком; Сміт застосовує семітську філологію, міфологію та орієнталістську науку, щоб «сконструювати... гіпотетичну картину розвитку суспільних систем, які відповідали б арабським реаліям». А оскільки ця картина переконливо показує, що коріння монотеїзму тягнеться від тотемізму та поклоніння тваринам, які досі мають великий вплив, то успіх ученого уявляється нам очевидним. І це можна легко довести, стверджує Сміт, попри той факт, що «наші магометанські джерела докладають усіх можливих зусиль, щоб приховати всі деталі стародавнього поганства» 38.
Праця Сміта про семітів включає такі галузі наукового пошуку, як теологія, література та історія; пишучи її, автор мав абсолютно чітке уявлення про те, що було на той час зроблено орієнталістами (так, наприклад, у 1887 р. Сміт піддав нещадній критиці Ренанову «Історію народу ізраїльського» («Histoire du peuple d’Israel»), і, ще важливіше, замислив її як посібник для зрозуміння сучасних йому семітів. Бо Сміт, на мою думку, був важливою ланкою в тому інтелектуальному ланцюзі, який поєднував Білу-Людину-як-експерта з новітнім Сходом. Без Сміта було б неможливо добутися до мудрості, яку подавали в оболонці експертного знання про Схід такі люди, як Лоуренс, Гоґарт, Белл та інші. Й навіть Сміт, цей антикварний учений, не мав би й половини свого авторитету, якби не набув додаткового й безпосереднього досвіду спілкування з «арабськими реаліями». Саме тому, що Сміт зумів поєднати знання первісних категорій зі спроможністю бачити загальні істини за примхливою реальністю тогочасної орієнтальної поведінки, його творчість має таке велике значення. Більше того, саме це специфічне поєднання затемнило стиль експертного знання, на якому побудували свою репутацію Лоуренс, Белл та Філбі.
Як Бертон і Чарльз Дауті перед ним, Сміт відбув подорож у Хеджаз між 1880 і 1881 роками. Аравія була особливо знадливим місцем для орієнталіста, і не лише тому, {306} що мусульмани ставляться до ісламу як до genius loci Аравії, а й також тому, що історично Хеджаз виглядає таким самим убогим і відсталим, яким він є географічно; тобто Аравійська пустеля вважається таким місцем, щодо якого можна робити твердження, що стосуються минулого, в достоту тій самій формі (й наповнені тим самим змістом),
